Під час укладення трудового договору визначаються умови, в яких працівник працюватиме на підприємстві. Слід зазначити, що існують певні посади (професії), робота за якими передбачає виконання робіт в іншій місцевості (водії легкових, вантажних автомобілів, автобусів, машиністи поїздів та ін.). Існують також певні професії, робота за якими передбачає часті передислокації (будівельники, монтажники тощо).
Відповідно до чинного законодавства керівник може в разі потреби направляти працівника в службове відрядження.

Крім того, статтею 11 Кодексу законів про працю передбачено, що незалежно від форми власності та господарювання підприємства, установи, організації, які використовують найману працю і мають права юридичної особи, укладають колективний договір, у якому встановлюються організаційні засади проведення (виконання) роботи як підприємства в цілому, так і за окремими посадами (професіями), передбаченими штатним розписом. Крім того, у правилах внутрішнього розпорядку бажано зазначати обов’язок працівників певних категорій виконувати розпорядження керівника щодо поїздки у відрядження.

Отже, у випадку, коли виникає необхідність виконання службового завдання за межами населеного пункту, де розміщене підприємство, керівник може направляти працівника у службове відрядження.

Згідно зі статтею 29 КЗпП до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов’язаний роз’яснити працівникові його права і обов’язки, ознайомити його з колективним договором.

Крім того, згідно зі статтею 21 КЗпП, в якій дається визначення поняття «трудовий договір», закріплено, що трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник — виплачувати робітникові заробітну плату. Тому під час прийняття на роботу працівникові повинні повідомити про можливість направлення його в іншу місцевість для виконання службових обов’язків.

У разі направлення працівників у відрядження слід враховувати, що це питання регламентується статтею 121 КЗпП, постановою Кабінету Міністрів України «Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон» від 23 квітня 1999 р. № 663, Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 р. № 59 (далі — Інструкція), та Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» вiд 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР.

Відповідно до Загальних положень зазначеної Інструкції службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника підприємства на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи. Направлення у відрядження здійснюється керівником підприємства чи його заступником і оформляється наказом (розпорядженням) із зазначенням пункту призначення, місця розташування та найменування підприємства, на яке працівник відряджається, строку і мети відрядження (п. 1.1 Інструкції).

Одним із найважливіших документів, які підтверджують перебування працівника у службовому відрядженні, є посвідчення про відрядження. Навіть якщо працівник направляється у відрядження на один день, йому мають видати посвідчення про відрядження встановленої форми (затверджене наказом Державної податкової адміністрації України «Про затвердження форми посвідчення про відрядження» від 28 липня 1997 р. № 260), оскільки, згідно з пунктом 1.3 Інструкції, фактичний час перебування у відрядженні визначається за відмітками в посвідченні про відрядження щодо вибуття з місця постійної роботи й прибуття до місця постійної роботи. Крім того, у разі відсутності відміток в посвідченні про відрядження добові не виплачуються (п. 1.5 Інструкції).

Згідно із Загальними положеннями Інструкції однією з основних ознак відрядження є виконання службового доручення за межами місця розташування підприємства. У тих випадках, коли філії, дільниці, підрозділи підприємств розміщені в іншій місцевості, місцем постійної роботи працівника вважається той виробничий підрозділ, робота в якому обумовлена трудовим договором (контрактом).

Проте не всі поїздки працівників з метою виконання службових доручень вважаються відрядженнями. Так, абзацом другим Загальних положень Інструкції передбачено, що службові поїздки працівників, постійна робота яких проходить у дорозі або має роз’їзний (пересувний) характер, не вважаються відрядженнями, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором, трудовим договором (контрактом) між працівником і власником (або уповноваженою ним особою).

Тобто до службових відряджень не належать службові поїздки працівників, робота яких провадиться в дорозі або має роз’їзний характер (поїздки в порядку виконання функцій, передбачених трудовим договором). Роз’їзний (пересувний) характер робіт передбачає виконання робіт на об’єктах, що розміщені на значній відстані від місця розташування організації, у зв’язку з поїздками в неробочий час від місця розташування організації (збірного пункту) до місця роботи на об’єкті і назад, що становить не менше двох-трьох годин на день.

Порядок відшкодування працівникам витрат, пов’язаних із роз’їзним характером робіт, регулюється в колективному договорі із дотриманням вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про надбавки (польове забезпечення) до тарифних ставок і посадових окладів працівників, направлених для виконання монтажних, налагоджувальних, ремонтних і будівельних робіт, та працівників, робота яких виконується вахтовим методом, постійно проводиться в дорозі або має роз’їзний (пересувний) характер» від 31 березня 1999 р. № 490.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про оплату праці» вiд 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими угодами.

Надбавка за пересувний характер робіт встановлюється як компенсація працівникам підвищених витрат, пов’язаних із частою передислокацією організації або відірваністю роботи від постійного місця проживання. Перелік працівників, яким встановлюються зазначені надбавки, а також розміри цих надбавок, визначається підприємством у колективному договорі самостійно.

У разі направлення працівників для виконання певної роботи за межами місця розташування підприємства, їм видають відповідні наряди, які після закінчення роботи мають бути закриті і надалі виступатимуть підставою для виплати зазначеної вище надбавки.

Виходячи з викладеного, підприємство самостійно вирішує доцільність встановлення та розмір надбавок (польового забезпечення) до тарифних ставок і посадових окладів працівників, робота яких постійно проводиться в дорозі або має роз’їзний (пересувний) характер.

Статья предоставлена нашему порталу
редакцией журнала «Справочник кадровика»