Регулювання трудових відносин в Україні виробляється на підставі законодавства про працю, зокрема, Кодексу законів про працю. Згідно зі ст. 3 КЗпП, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Загальні положення містять норми, що визначають предмет, сферу дії, функції трудового права, принципи правового регулювання, єдність і диференціацію, суб’єктів трудового права, їх правовий статус. Належне місце в загальних положеннях має бути відведено нормам, що закріплює право на працю, його поняття, зміст, гарантії.
Чинним трудовим законодавством передбачено гарантії здійснення працівниками своїх прав і відповідальність за виконання трудових обов’язків. Гарантії трудових прав встановлені при прийомі на роботу, зміні трудового договору, його припинення.
Гарантії в одних випадках попереджають порушення зобов’язаними суб’єктами трудових прав, в інших — встановлюють межі дій зобов’язаних осіб, у третіх — забезпечують можливість своєчасного оскарження дій, що порушують зазначені права, у четвертих — забезпечують компенсацію матеріальної шкоди, викликаної їх порушенням за рахунок винних осіб
Загальний межа особливостей правового регулювання трудових відносин працівників, зазначених у частині другій ст. 3 КЗпП, такий, що зазначеним працівникам у будь-якому випадку надаються передбачені законодавством про працю гарантії, що стосуються праці жінок, молоді, інвалідів, охорони праці та зайнятості. Не повинно виникати особливих складнощів при визначенні кола гарантій (і які визначають їх норм) для жінок, молоді та інвалідів. Гарантії, що стосуються охорони праці, встановлені статтями 153–173 КЗпП, Законом «Про охорону праці» відповідними спеціальними нормативними актами.
Особливості праці членів кооперативів та їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів надаються в порядку, передбаченому законодавством про працю. Формулювання частини другої ст. 3 КЗпП «особливості праці членів кооперативів» поширюється, на наш погляд, на членів не тільки виробничих, а й інших кооперативів, зокрема, на членів споживчих товариств. З огляду на це слід визнати, що п. 4 ст. 6 Закону «Про споживчу кооперацію», що надає членам споживчого товариства право першочергового прийому на роботу в товариство, не суперечить ст. 3 та інші норми КЗпП.
Держава здійснює фінансову підтримку місцевого самоврядування з метою забезпечення надання державних соціальних гарантій на основі нормативів витрат (фінансування). Цільова державна підтримка здійснюється з метою вирівнювання можливостей окремих територіальних громад щодо забезпечення надання державних соціальних гарантій.
У частині, що не суперечить законодавству України, в Україні продовжує діяти Закон «Про кооперацію в СРСР». При цьому положення Закону «Про кооперацію в СРСР» і статутів мають юридичну силу лише остільки, оскільки вони не знижують встановлений законодавством про працю рівень гарантій прав працівників, що стосуються зайнятості, охорони праці, праці жінок, неповнолітніх та інвалідів.
Будь-яке зниження рівня гарантій, встановленого на цей рахунок законодавством про працю, не може допускатися ні спеціальним законодавством, що поширюється на кооперативи, ні їх статутами.
Одним з важливих напрямів державної політики у сфері соціального захисту населення є становлення державних стандартів і державних соціальних гарантій. Державні соціальні стандарти — це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій. Державні соціальні гарантії — встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижче прожиткового мінімуму.