Вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу визначено ст.ст. 235, 236 КЗпП і вони не підлягають розширеному тлумаченню.

На це звернув увагу Касаційний адміністративний суд, переглядаючи рішення у справі № 460/2675/18.

У цій справі позивач оскаржував дії Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції та просив стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу. Зокрема, у зв’язку із звільненням з посади начальника Головного управління юстиції у Рівненській області та наказу про подальше проходження ним державної служби на посаді заступника начальника управління державної реєстрації.

Раніше рішенням суду його було поновлено на попередній посаді, проте не вирішено питання про стягнення середнього заробітку за період вимушеного прогулу. Апеляційний суд частково скасував це рішення, постановивши стягнути на користь позивача 31 тис. грн. середнього заробітку.

Проте Верховний Суд скасував таке рішення, залишивши в силі рішення першої інстанції в частині поновлення на посаді.

КАС зазначив, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

З огляду на приписи ст. 235 КЗпП, КАС окреслив випадки, коли може мати місце вимушений прогул, а саме у разі:

• незаконного звільнення працівника;
• незаконного переведення працівника на іншу роботу;
• затримки видачі трудової книжки з вини власника чи уповноваженого ним органу;
• затримки виконання рішення про поновлення на роботі;
• необґрунтованої відмови в прийнятті на роботу;
• несвоєчасного укладення трудового договору;
• унаслідок неправильного формулювання причин звільнення у трудовій книжці, що перешкоджало подальшому працевлаштуванню працівника.

При цьому, вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов’язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця.

Отже, оплата вимушеного прогулу в установлених указаними статтями КЗпП випадках є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю. Підставою матеріальної відповідальності роботодавця є трудове майнове правопорушення, тобто винне протиправне порушення роботодавцем своїх трудових обов’язків, унаслідок чого заподіюється майнова шкода працівникові.

Відтак, за відсутності рішення за результатами вирішення трудового спору та зважаючи на невиконання позивачем трудових обов’язків у спірний період за власною ініціативою, підстави для виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП відсутні.