Яким би популярним не був інтернет із мобільними додатками, приказка — коли тебе немає в телевізорі, то тебе немає взагалі — ще довго не втратить своєї актуальності. Згідно з нею, з усіх видів спорту маємо футбол, бокс і біатлон. Із футболом та боксом усе зрозуміло. А от прихильність телеглядачів до біатлону — винятково українське надбання. Тому що біг на лижах зі стрільбою є невеликою, хоча й популярною, частиною різноманітного і видовищного зимового спорту. До початку 1990-х біатлон перебував у затінку гірських лиж, стрибків із трампліна, лижних перегонів, змагань ковзанярів.
Нині трохи не так. Але на спортивних каналах усіх країн світу біатлон залишається одним із багатьох. Чому в нас не так? Відповідь проста. Лише в біатлоні українські спортсмени — половина з яких натуралізовані росіяни, претендують бодай на якісь нагороди. Тому їх у нас і показують. Чи правильно це?
У давній байці свиня підгризала корені дуба, оскільки той був їй ні до чого. Бо жерла жолуді. Зв’язку між дубом і жолудями вона не вбачала — що візьмеш зі свині? Наші телевізійні транслятори роблять те саме. Насправді біатлоністи — це невдалі лижники. Десятки років рушниці до рук брали ті бігуни на лижах, які не мали перспектив пробитися до перших місць. А таких у тій же Норвегії — тисячі. В інших країнах маємо подібне, нехай і в іншому масштабі. У нас же лижників не існує. Про бідолах, які борсаються в шостому десятку протоколів змагань Кубка світу, ніхто й ніде не згадує. Скажете, згадають тоді, коли лижники почнуть щось вигравати? Не буде цього. Як у басейні, до якого наллють воду, коли охочі навчаться пірнати і плавати.
Приємно, звісно, уболівати за наших біатлоністів. Не хочеться думати, що їх украй мало. А резерв тренери збірної вимушені шукати серед російських невдах. Може, варто лижні перегони по телевізору показати? Щоб люди знали, звідки беруться біатлоністи.
Олена Андрух