Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Статтею 21 Кодекс законів про працю України (далі — КЗпП) встановлено заборону дискримінації у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров’я, інвалідності, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов’язків, місця проживання, членства у професійній спілці тощо.
Зокрема, до вимог, які роблять законною відмову у прийнятті на роботу роботодавцем належать:
наявність громадянства України для посад державної служби;
наявність рівня освіти відповідно до обраної професії; стажу, який є допустимою вимогою мінімального стажу роботи за спеціальністю для зайняття посади;
недосягнення віку, для робіт з важкими і шкідливими умовами робіт та праці неповнолітніх;
приналежність до статі — для робіт з важкими і шкідливими умовами праці;
стану здоров’я, до робіт, визнаними придатними для цього за станом здоров’я;
наявність судимості чи заборони займати певні посади тощо.
Статтею 22 КЗпП визначено, що вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров’я працівника можуть встановлюватися законодавством.
Роботодавець має право відмовити претенденту у працевлаштуванні за медичним висновком, якщо така робота протипоказана за станом здоров’я, а також встановити обмеження щодо спільної роботи на одному підприємстві в установі, організації осіб, які є близькими родичами чи свояками у випадках, зазначених у статті 251 КЗпП.
Обов’язковим для роботодавця є з’ясування належності претендента на робоче місце до категорій, яким заборонено відмовляти у працевлаштуванні відповідно до статті 184 КЗпП.
Також додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню відповідно до статті 14 Закону України «Про зайнятість населення» від 5 липня 2012 року № 5067-VI мають такі категорії громадян:
один з батьків або особа, яка їх замінює і: має на утриманні дитину (дітей) віком до шести років або виховує без одного з подружжя дитину віком до 14 років або дитину з інвалідністю чи утримує без одного з подружжя особу з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) та/або особу з інвалідністю I групи (незалежно від причини інвалідності);
діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування;
особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування;
молодь, яка закінчила або припинила навчання у закладах загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, звільнилася із строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період (протягом шести місяців після закінчення або припинення навчання чи служби) і яка вперше приймається на роботу;
особи, яким до настання права на пенсію за віком залишилося 10 і менше років;
особи з інвалідністю, які не досягли пенсійного віку;
особи, яким виповнилося 15 років та які за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу;
учасники бойових дій, зазначені у пунктах 19–21 частини першої статті 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII;
непрацюючі працездатні особи, які отримують державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям;
особи, стосовно яких згідно із Законом України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» від 26 січня 2022 року № 2010-IX встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, після їх звільнення;
інші категорії громадян, визначені Кабінетом Міністрів України, з урахуванням ситуації на ринку праці, а також встановлення карантину, виникнення надзвичайної ситуації, введення надзвичайного або воєнного стану в країні.
У разі необґрунтованості відмови у працевлаштуванні, дії роботодавця можуть трактуватись як порушення інших вимог законодавства про працю, та відповідно статті 265 КЗпП таке порушення карається фінансовою санкцією у розмірі однієї мінімальної заробітної плати.
Частиною другою статті 232 КЗпП встановлено розгляд трудових спорів безпосередньо в місцевих загальних судах з питань відмови у прийнятті на роботу:
працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;
молодих спеціалістів, які закінчили заклад фахової передвищої, вищої освіти і в установленому порядку направлені на роботу на конкретне підприємство, в установу, організацію;
вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину з інвалідністю, а одиноких матерів (батьків) — при наявності дитини віком до чотирнадцяти років;
виборних працівників після закінчення строку повноважень;
працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;
інших осіб, з якими роботодавець відповідно до чинного законодавства зобов’язаний укласти трудовий договір.
Вас може зацікавити
Курс підвищення кваліфікації «Кадрова справа для професіонала»
Свідоцтво державного зразка.
Підтримка експерта протягом навчання.
Супровід експертом протягом 2-х тижнів після закінчення курсів.
Доступ до Живого журналу «КАДРОВИК.UA» на 3 місяці.
Ласкаво просимо
Реклама
Реклама