На підприємстві кілька років діяла система навчання та оцінювання працівників, відповідно до якої виробниче навчання здійснювалося на робочому місці. Серед кваліфікованих працівників призначався інструктор, за яким закріплювався стажист. Далі проводилося оцінювання з подальшим підвищенням кваліфікаційного рівня працівників та заробітної плати. Оцінювання відбувалося у два етапи: перший — оцінювання результатів праці, другий — теоретичних знань. Якщо виконання працівником роботи можна було простежити протягом виробничого процесу, то теоретичні знання оцінювала екзаменаційна комісія, проводячи опитування або тестування на комп’ютері.

Вимоги до кваліфікаційних рівнів за кожною професією були чітко встановлені, тому працівники знали, як можна вплинути на розмір своєї заробітної плати. Одні це робили, підвищуючи кваліфікацію, інші (інструктори) — проводячи виробниче навчання та отримуючи за нього відповідну доплату.

Система працювала чітко і злагоджено, допоки не прийняли апаратником працівника А. Він був мовчазний, але старанно виконував все, що йому показували, уважно слухав свого інструктора, майже нічого не запитував. Коли зайшла мова про підвищення кваліфікаційного рівня, працівник А. категорично відмовився. Згодом екзаменаційна комісія, до складу якої входили директор з виробництва та головний технолог, з’ясувала, що працівник А. панічно боїться екзаменів, та й працювати за комп’ютером він не вміє.