Абзацом третім пункту 10 частини першої статті 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 23.09.1999 р. № 1105-ХIV (далі — Закон № 1105) визначено, що страховий випадок із соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності — подія, з настанням якої виникає право застрахованої особи, членів її сім’ї чи іншої особи на отримання відповідно до цього Закону матеріального забезпечення.

Відповідно до статті 19 Закону № 1105 право на матеріальне забезпечення за страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності мають застраховані громадяни України, іноземці, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Це право виникає з настанням страхового випадку в період роботи (включаючи випробувальний термін і день звільнення), якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до частини другої статті 22 Закону № 1105 допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, виплачується Фондом застрахованим особам починаючи з шостого дня непрацездатності за весь період до відновлення працездатності або до встановлення медико-соціальної експертною комісією інвалідності (встановлення іншої групи, підтвердження раніше встановленої групи інвалідності) незалежно від звільнення застрахованої особи в період втрати працездатності у порядку та розмірах, встановлених законодавством.

Оскільки чинним законодавством не передбачено обмежень виплати допомоги по тимчасовій непрацездатності в разі смерті застрахованої особи, допомога має надаватися за весь період захворювання, включаючи останній день хвороби, в який застрахована особа померла.

Видання для кадровиків