Невиконання нормативу з працевлаштування людей з інвалідністю: аналіз постанови Верховного Суду

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 03.08.2023 р. у справі № 120/4975/22 (провадження № К/990/15158/23) за позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Летішопс Україна» про стягнення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 2 593 156 грн та пені у розмірі 151 439,96 грн, а всього — 2 744 595 грн.

Обставини справи

Відповідачем подано звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2021 рік, згідно з яким середньооблікова кількість штатних працівників становить 117 осіб, середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність — 0 осіб. Кількість інвалідів, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до статті 19 Закону № 875-XII, становить 5 осіб. Факт подачі усієї необхідної звітності, передбаченої чинним законодавством, відповідачем виконано. Окрім того, фактів безпідставної відмови у працевлаштуванні особи з інвалідністю, яка звернулася до відповідача самостійно чи була направлена до нього державною службою зайнятості — не виявлено.

Обґрунтування Суду

У разі, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов’язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Проте, обов’язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов’язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця. Такий обов’язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині першій статті 18 Закону № 875-XII.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 7 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 2 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 червня 2018 року у справі № 819/639/17, від 20 травня 2019 року у справі № 820/1889/17 та від 3 грудня 2020 року у справі № 812/1189/18.

Тому, підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало особу з інвалідністю з причин незалежних від нього: відсутність осіб з інвалідністю, їх відмова від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню осіб з інвалідністю.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 260/557/19.

Таким чином, передбачена частиною першою статті 20 Закону № 875-XII міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов’язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати:

1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону № 875-XII, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю,

або

2) у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п’ятої статті 19 Закону № 875-XII, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні особи з інвалідністю, яка звернулась до роботодавця самостійно чи була направлена до нього державною службою зайнятості.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного від 8 травня 2018 року у справі № 805/2275/17-а та від 16 червня 2020 року у справі № 813/3047/18.