Роботодавець звільнив працівника з посади за власним бажанням, хоча останній просив звільнити його за власним бажанням через порушення роботодавцем трудового законодавства. Тепер товариство виплатить позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 771 379 гривень.

Наказом товариства громадянина А. було прийнято на роботу до товариства на посаду заступника начальника відділу.

У подальшому А. на підставі наказу переведено на посаду заступника начальника відділу.

У грудні 2019 року позивач подав заяву про звільнення з посади за власним бажанням відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Того ж дня наказом товариства позивач А. був звільнений з посади на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

Громадянин А. звернувся до суду із позовом до товариства про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з роботи, про поновлення на посаді, виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що він просив звільнити його ч. 3 ст. 38 КЗпП України, а тому у роботодавця не було мотивів застосовувати до нього підстави звільнення з яких він не просив розірвати трудовий договір, а саме по ч. 1 ст. 38 КЗпП — за власним бажанням. Просив поновити його на посаді, стягнути з товариства середній заробіток за час вимушеного прогулу та стягнути моральну шкоду в сумі 10 000 гривень.

Рішенням Рівненського міського суду позовні вимоги було задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ товариства в частині звільнення А. та поновлено його на посаді. Стягнуто з товариства на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 771 379 гривень.

Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, товариство та громадянин І. оскаржили його в апеляційному порядку. Покликались на те, що А. було правомірно звільнено із займаної посади на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України, а його дії щодо звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України свідчать лише про його бажання отримати відповідні грошові компенсації.

Ч. 1 ст. 38 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; вступ до навчального закладу; вагітність, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Отже, умовами розірвання трудового договору з ініціативи працівника в силу частини 1 даної статті цього Кодексу є власне бажання працівника, зумовлене неможливістю продовжувати роботу з підстав особистих його обставин.

За нормою частини 3 цієї статті є винні дії власника або уповноваженого ним органу через невиконання законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору.

У даному випадку підприємство у разі незгоди з підставою звільнення, заявленою позивачем, повинно було відмовити у розірванні трудового договору на таких підставах, а не звільняти працівника в односторонньому порядку, змінивши підстави розірвання трудового договору.

Позивач не просив звільняти його за власним бажанням згідно з ч. 1 ст. 38 КЗпП України, а тому підприємство не мало права застосовувати до нього підстави звільнення, з яких працівник не просив розірвати трудовий договір.

Так, місцевий суд дійшов вірного висновку, що наказ товариства в частині звільнення А. за ч. 1 ст. 38 КЗпП України суперечить нормам чинного законодавства, а тому є незаконним та підлягає скасуванню.

Таким чином, враховуючи, що товариство звільнило А. без законної на те підстави, місцевий суд обґрунтовано вирішив поновити останнього на посаді з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв’язку з незаконним його звільненням у розмірі 771 379 гривень.

За таких обставин підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданих апеляційних скарг, виходячи з меж їх доводів, апеляційний суд не вбачав.