Конституцією України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він обирає або на яку він вільно погоджується.

Згідно зі статтею 2 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров’я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов’язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов’язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Згідно зі статтею 22 КЗпП, забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу. Відповідно до Конституції України будь-яке пряме або не пряме обмеження прав чи встановлення прямих або не прямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров’я працівника можуть установлюватись законодавством України.

Законодавством про працю не визначено процедури відмови власника або уповноваженого ним органу у прийнятті працівника на роботу. Але власник або уповноважений ним орган має право використовувати всі не заборонені законом засоби та способи фіксування відмови у прийнятті на роботу з метою формування доказової бази на випадок виникнення у майбутньому трудових спорів.