ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 1 липня 2015 р. № 6-703цс15

Про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Григор’євої Л.І., суддів — Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Укрнафта» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, за заявою публічного акціонерного товариства «Укрнафта» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня 2015 року, встановила:

У вересні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (далі — ПАТ «Укрнафта») в особі нафтогазовидобувного управління «Долинанафтогаз» (далі — НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта») про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що він тривалий час працював у Долинському управлінні технологічного транспорту виробничого об’єднання «Укрнафта» на різних посадах, а з 1 липня 2007 року — на посаді заступника начальника цеху технологічного транспорту в НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта».

Наказом начальника НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта» від ІНФОРМАЦІЯ_1 його звільнено з роботи на основі пункту 2 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України), а саме у зв’язку з винними діями працівника, який безпосередньо обслуговує товарні цінності, що дають підстави для втрати довір’я до нього. Своє звільнення з роботи ОСОБА_1 вважав незаконним, оскільки він не обслуговував безпосередньо товарні цінності і не відносився до кола осіб, яких можна звільнити із зазначених підстав. Крім того, позивач посилався на те, що його звільнено без згоди профспілкової організації, членом якої він є, що порушує вимоги статті 43 КЗпП України. ОСОБА_1 просив поновити його на роботі й стягнути з відповідача на його користь 112 тис. 808 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 30 серпня 2011 року до 5 грудня 2012 року, 30 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди та кошти на відшкодування витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги адвоката.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 15 січня 2015 року, позов задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді заступника начальника цеху технологічного транспорту НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта» з 29 серпня 2011 року й стягнуто з ПАТ «Укрнафта» на його користь 112 тис. 808 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 30 серпня 2011 року до 5 грудня 2012 року, 5 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди, 1 тис. 300 грн. за надання правової допомоги адвокатом та 1 тис. 235 грн. судового збору в дохід держави. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 7 тис. 839 грн. 29 коп. звернено до негайного виконання.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня 2015 року відмовлено ПАТ «Укрнафта» у відкритті касаційного провадження у справі.

У травні 2015 року ПАТ «Укрнафта» звернулося до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня 2015 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), а саме у зв’язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих саме норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах — частини 7 статті 43, пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України.

Для прикладу наявності зазначеної підстави заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2012 року, 12 лютого 2014 року та ухвали Верховного Суду України від 10 березня 2011 року, 4 квітня 2007 року та 12 лютого 2004 року.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно зі статтею 360⁵ ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що наказом Долинського управління технологічного транспорту виробничого об’єднання «Укрнафта» від 10 серпня 1987 року ОСОБА_1 прийнято на роботу в Долинське управління, яке в подальшому передане до складу НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта» на правах структурного підрозділу. З 10 липня 2007 року позивач займав посаду заступника начальника цеху технологічного транспорту.

Наказом адміністрації від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України у зв’язку з винними діями працівника, який безпосередньо обслуговує товарні цінності, що дають підстави для втрати довір’я до нього.

Відповідно до посадової інструкції заступника начальника цеху технологічного транспорту НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта» від 2 грудня 2010 року ОСОБА_1 здійснював безпосереднє керівництво й контроль за матеріально-технічним постачанням, пов’язаним з ремонтом транспорту, зберіганням та економним витрачанням запасних частин, ремонтних і експлуатаційних матеріалів, за організацією ефективної системи їх обліку і звітності; вживав заходів для наведення порядку в зберіганні, обліку і видачі паливно-мастильних матеріалів, організовував і контролював зняття залишків пального в баках автотракторної техніки, головував у комісії зі зняття залишків пального в баках автотракторної техніки та ніс персональну відповідальність за ці дії; здійснював контроль за списанням автомобілів, їх агрегатів і вузлів, обладнання та інших матеріальних цінностей, здійснював оформлення документів на розбирання, дефектування й оприбуткування запасних частин, вузлів агрегатів, слідкував за своєчасним зняттям з експлуатації списаних транспортних засобів (пункти 2.18, 2.19, 2.22 посадової інструкції). Крім того, ОСОБА_1 очолював комісії групи Б і В для визначення фактичної потреби в запасних частинах на основі дефектних актів та списання запасних частин на основі відповідних актів згідно з розпорядженням від 13 травня 2005 року.

Ухвалюючи рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника цеху технологічного транспорту НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта» та стягуючи на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30 серпня 2011 року до 5 грудня 2012 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що ОСОБА_1 звільнено з роботи з порушенням вимог пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України, оскільки за трудовим договором на позивача не покладено обов’язків по безпосередньому обслуговуванню матеріальних цінностей, відтак він не відноситься до осіб, трудовий договір з якими може бути розірвано з підстави втрати довір’я.

Водночас в ухвалах Верховного Суду України, наданих заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, зроблено такі правові висновки:

— від 4 квітня 2007 року та від 12 лютого 2004 року висловлено правову позицію про те, що відповідно до частини 7 статті 43 КЗпП України відмова профспілкового представника в наданні згоди на звільнення працівника повинна бути обґрунтованою; під відсутністю обґрунтування відмови, яка дає право власнику звільнити працівника без згоди профспілкової організації, слід розуміти таку думку, яка не ґрунтується на відповідних нормах чинного трудового законодавства та ділових (професійних) якостях працівника, оскільки конституційні гарантії трудових прав, а також захист прав і свобод одних осіб не повинні ущемлювати чи зменшувати права і свободи інших осіб;

— від 10 березня 2011 року залишено без зміни рішення попередніх судових інстанцій про відмову ОСОБІ_6 у позові про поновлення на роботі з огляду на правильність висновку суду про те, що відмова профспілкового комітету у наданні згоди на звільнення працівника є необґрунтованою, оскільки не містить посилань на порушення адміністрацією норм трудового законодавства щодо підстав та порядку звільнення цієї особи.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року, яку також надано заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, зазначено, що, даючи оцінку рішенню профспілкового комітету, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що відмова в наданні згоди на звільнення позивача є необґрунтованою, оскільки в рішенні профспілкового комітету немає посилання на порушення адміністрацією норм трудового законодавства щодо підстав та порядку звільнення позивача.

Інша ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2012 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, зокрема пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України, оскільки постановлена у справі, яка переглядається.

Не може бути підставою для перегляду справи у зв’язку з неоднаковим застосуванням пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України і посилання в заяві на статтю у журналі «Вісник Верховного Суду України».

За таких обставин передбачені пунктом 1 частини першої статті 355 підстави для перегляду судового рішення в частині застосування пункту 2 частини 1 статті 41 КЗпП України відсутні.

Разом з тим, застосовуючи норму частини 7 статті 43 КЗпП України та статтю 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», суд дійшов висновку про незаконність звільнення ОСОБА_1 з посади без згоди профспілкового комітету, рішення якого містило правове обґрунтування такої відмови.

Таким чином, оцінивши обґрунтованість відмови профспілкового комітету в наданні згоди на звільнення ОСОБА_1 з роботи, суд разом з тим зазначив, що не наділений повноваженнями давати юридичну оцінку рішенню профспілкового комітету.

Водночас у наданих для порівняння ухвалах Верховного Суду України від 10 березня 2011 року, 4 липня 2007 року, 12 лютого 2004 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року суди касаційної інстанції, зробивши висновок про необґрунтованість рішення профспілкового комітету щодо відмови у наданні згоди на звільнення працівника, фактично оцінювали мотиви ухвалення рішення профспілкового комітету та відповідність такого рішення трудовому законодавству.

При цьому суди касаційної інстанції висловили правову позицію про необхідність дотримання балансу інтересів у захисті як трудових прав одних працівників, так і захисту прав і свобод інших працівників, зазначивши, що у розумінні частини сьомої статті 43 КЗпП України та частини шостої статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» під обґрунтованою відмовою профспілкового органу у наданні згоди на звільнення працівника слід розуміти таке його рішення, яке ґрунтується на відповідних нормах чинного трудового законодавства та ділових (професійних) якостях працівника.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права — частин першої, сьомої статті 43 КЗпП України у поєднанні з частиною шостою статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини сьомої статті 43 КЗпП України рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинне бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Згідно з частиною шостою статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

Висновок про правильне застосування зазначених норм матеріального права викладено, зокрема у постановах Верховного Суду України від 24 вересня та від 22 жовтня 2014 року.

Відповідно до цього висновку за змістом вищезазначених норм права суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з’ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.

Разом з тим оскільки у зазначеному висновку не досліджувалося питання значення терміну «обґрунтованості» або «необґрунтованості» рішення профспілкового комітету, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає за необхідне зазначити наступне.

В аспекті положень частини сьомої статті 43 КЗпП України і частини шостої статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та з урахуванням вище зазначеного висновку слідує, що оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права, то суд зобов’язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості.

Враховуючи, що у зазначених нормах зміст поняття обґрунтованості рішення профспілкового органу закон не розкриває, то така обґрунтованість повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (стаття 8 Конституції України, стаття 3 ЦК України, статті 1, 213 ЦПК України) та лексичного значення (тлумачення) самого слова «обґрунтований», яке означає «бути достатньо, добре аргументованим, підтвердженим науково, переконливими доказами, доведеним фактами».

Отже рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути достатньо, добре аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

З огляду на те, що висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом лише після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, його ділових і професійних якостей, то посилання на відсутність у суду повноважень здійснювати перевірку та давати юридичну оцінку рішенню профспілкового комітету (яке відповідно до вимог статей 57, 212 ЦПК є одним із доказів у справі і не має для суду наперед встановленого значення), не можна визнати правильним.

Разом із тим встановлення у зазначеній справі неоднакового застосування судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права не впливає на законність і обґрунтованість судового рішення, яке переглядається, оскільки судом встановлений факт незаконного звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України.

За таких обставин підстави для задоволення заяви ПАТ «Укрнафта» та скасування оскаржуваного судового рішення відсутні.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360³, частиною першою статті 360⁵ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Укранафта» відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

* * *
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
(у справі № 6-703цс15)

Відповідно до частини сьомої статті 43 КЗпП України та частини шостої статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

Висновок про правильне застосування зазначених норм матеріального права викладено, зокрема у постановах Верховного Суду України від 24 вересня та від 22 жовтня 2014 року.

Відповідно до цього висновку за змістом вищезазначених норм права суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з’ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.

Разом з тим, оскільки у зазначеному висновку не досліджувалося питання значення терміну «обґрунтованості» або «необґрунтованості» рішення профспілкового комітету, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає за необхідне зазначити наступне.

В аспекті положень частини сьомої статті 43 і частини шостої статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та з урахуванням вище зазначеного висновку слідує, що оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права, то суд зобов’язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості.

Враховуючи, що у зазначених нормах зміст поняття обґрунтованості рішення профспілкового органу закон не розкриває, то така обґрунтованість повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (стаття 8 Конституції України, стаття 3 ЦК України, статті 1, 213 ЦПК України) та лексичного значення (тлумачення) самого слова «обґрунтований», яке означає «бути достатньо, добре аргументованим, підтвердженим науково, переконливими доказами, доведеним фактами».

Отже рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути достатньо, добре аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

З огляду на те, що висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом лише після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, його ділових і професійних якостей, то посилання на відсутність у суду повноважень здійснювати перевірку та давати юридичну оцінку рішенню профспілкового комітету (яке відповідно до вимог статей 57, 212 ЦПК є одним із доказів у справі і не має для суду наперед встановленого значення), не можна визнати правильним.