Днями в Кабміні відбулися два заходи, які стосуються майбутнього кожного. Організатори презентували засоби, які уряд планує використати для досягнення середнього показника оплати праці на рівні 500 євро.

Перший захід — презентація бюджетної резолюції. Документ на три роки зберігає апробований у 2017 році механізм, який дозволив підвищити мінімальну зарплату до 3200 грн без подвоєння видатків держбюджету на оплату праці бюджетників.

Збережено свідомо занижений показник прожиткового мінімуму, який не має нічого спільного з вартістю споживчого кошика і одночасно виконує роль посадового окладу працівника першого тарифного розряду Єдиної тарифної сітки.

Таким чином, мінімальна зарплата при консервативному сценарії розвитку економіки з 2018 року може становити 3723 грн, з 2019 року — 4173 грн, з 2020 року — 4425 грн. А ось прожитковий мінімум у січні 2018 року становитиме 1762 грн, у січні 2019 року — 1912 грн та 2073 грн — у січні 2020 року.

У цій частині наче жодних новацій, втім, і п’ятьма сотнями євро тут не пахне.

Другою знаковою подією стала селекторна нарада. Озвучені міністром соціальної політики Андрієм Ревою тези змушують замислитися, чи не загрався уряд в прагненні подолати дефіцит Пенсійного фонду і вивести з тіні ринок оплати праці.

«Нам доведеться подумати про те, щоб рівень мінімальної зарплати зробити диференційованим: для некваліфікованих працівників, для кваліфікованих і для керівників підприємств. Можливо, введемо індикативні зарплати», — сказав Рева.

На перший погляд, логіка у цих словах є. Ситуація, коли працівники малих підприємств отримують таку ж мінімальну зарплату, що й керівник, при різних рівнях відповідальності, не зовсім правильна. Інша річ, що диференціація зарплат досягається не офіційними виплатами, а готівковими доплатами.

Утім, впровадження диференційованої мінімальної зарплати чи індикативних зарплат може вважатися порушенням положення Конституції в частині рівності природних прав людей і надмірним втручанням у діяльність підприємств.

Мінімальна зарплата, за визначенням Закону «Про оплату праці», є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України.

Ця державна соціальна гарантія є грошовим вираженням вартості затверджених на рівні закону чи іншого нормативного акту показників необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Формуються і затверджуються ці показники за принципами забезпечення конституційних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного. Визначені Конституцією права апріорі фіксують рівність громадян, тому диференціація соціальних гарантій в межах певної групи громадян неприпустима.

Якщо допустити, що у межах однієї групи осіб залежно від кваліфікації чи займаної посади почне змінюватися мінімально-необхідний для їх існування набір товарів, робіт чи послуг, це означатиме втрату рівності перед законом.

На завершення — кілька слів про «індикативні зарплати». Ідея їх запровадження не нова. Влітку 2015 року був розроблений законопроект, яким передбачалося доповнити статтю 27 Закону «Про оплату праці» таким текстом:

«Середня індикативна заробітна плата застосовується у не бюджетній сфері економіки і запроваджується виключно з метою обчислення єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Середня індикативна заробітна плата не може бути меншою за встановлену законом мінімальну заробітну плату, збільшену на відповідний коефіцієнт для окремих категорій працівників, зокрема для керівників такий коефіцієнт дорівнює 5, для головних бухгалтерів — 3, для працівників — 2».

Мети цього законопроекту ніхто не приховував.

«Проект закону розроблено Пенсійним фондом на виконання доручення Кабміну… з метою збалансування бюджету Пенсійного фонду, збільшення надходжень єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, а також з метою підвищення соціальної відповідальності бізнесу, виховання свідомого ставлення до оплати праці», — повідомлялося у пояснювальній записці.

Однак для того, щоб звинувачувати когось у недостатній соціальній відповідальності і змушувати сплачувати значно більшу суму відрахувань до відповідних фондів, потрібно мати достатні підстави та економічне обґрунтування ухилення від оподаткування доходів громадян у позабюджетній сфері.

Проект розроблявся тоді, коли мінімальна зарплата була удвічі меншою, тому застосування таких розрахункових коефіцієнтів зараз маловірогідне. При середній зарплаті 7 тис грн, яку оптимістично прогнозують на кінець року, змушувати бізнес розраховувати сплату ЄСВ із суми 16 тис грн (3520 грн), уряд не наважиться.

Інакше кількість працівників, зайнятих неповний робочий день, поповниться десятками чи навіть сотнями тисяч керівників, бухгалтерів та інших кваліфікованих працівників. До прикладу, зі слів Реви, внаслідок підвищення мінімальної зарплати з початку 2017 року ряди зайнятих неповний робочий день поповнили 82 тис осіб.

Прагнення Уряду і міністра зрозумілі. Вони закономірні і необхідні для фінансового здоров’я країни. Утім, рецепт повинен бути більш вишуканим та комплексним, лежати не тільки в площині доведення імперативів оплати праці.

Ключове, те, що продемонструє природний ріст доходів, або, принаймні, відобразить їх реальний рівень, лежить у сфері відповідальності Мінфіну.

Передусім, це скорочення можливості застосування підприємцями механізмів мінімізації податкових зобов’язань, «нульове» декларування майнового стану громадян, впровадження непрямих методів контролю доходів.

Доки це не стане реальністю, ідея диференційованих чи індикативних мінімальних зарплат недоречна, а середня зарплатня 500 євро — примарна.

Видання для кадровиків

Андрій Вігірінський