ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 20 листопада 2013 р. № 6-114цс13

Про зміну формулювання причин звільнення, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А. Г., суддів — Григор’євої Л. І., Гуменюка В. І., Охрімчук Л. І., Патрюка М. В., Сеніна Ю. Л., Лященко Н. П., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», третя особа — тимчасовий адміністратор публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» ОСОБА_2, про зміну формулювання причин звільнення, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2013 року, встановила:

У березні 2009 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі — ПАТ «КБ «Надра») про зміну формулювання причин звільнення, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Зазначала, що працювала у відповідача на посаді виконуючого обов’язки начальника відділу навчання обслуговування клієнтів центру професійного навчання управління розвитку персоналу департаменту управління персоналом ПАТ «КБ «Надра». Відповідач порушував установлені законом строки виплати заробітної плати, не здійснював облік роботи в надурочний час, не оплачував її, вимагав звільнення персоналу з роботи за власним бажанням, мотивуючи це потребою у скороченні чисельності працівників. У зв’язку з порушенням відповідачем законодавства про працю вона (ОСОБА_1) 13 лютого 2009 року подала заяву про звільнення за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Проте наказом від 13 лютого 2009 року НОМЕР_1 її було звільнено з роботи за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України без зазначення підстав звільнення, на які вона посилалась у заяві.

Посилаючись на те, що відповідач незаконно змінив правові підстави її звільнення, ОСОБА_1 просила змінити формулювання причин звільнення її з роботи на ч. 3 ст. 38 КЗпП України, а також стягнути з відповідача передбачену ст. 44 КЗпП України вихідну допомогу в розмірі 11 176 грн. 98 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні — 35 174 грн. 70 коп., в подальшому збільшивши цю суму до 165 462 грн. 66 коп.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 квітня 2012 року в позові ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 11 грудня 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано незаконним її звільнення з роботи відповідно до наказу ПАТ «КБ «Надра» від 13 лютого 2009 року НОМЕР_1 за ст. 38 КЗпП України; визнано, що розірвання трудового договору між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Надра» відбулось 13 лютого 2009 року за ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв’язку з невиконанням роботодавцем вимог законодавства про працю; зобов’язано ПАТ «КБ «Надра» внести відповідні зміни до трудової книжки ОСОБА_1 у частині запису про її звільнення з роботи; стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в розмірі 11 173 грн. 14 коп. та 30 тис. грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2013 року рішення апеляційного суду м. Києва від 11 грудня 2012 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2013 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, — неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме ст. 117 КЗпП України.

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2012 року, від 5 жовтня 2012 року, від 26 грудня 2012 року, від 5 квітня 2013 року, та від 21 червня 2013 року, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 травня 2011 року та від 22 червня 2011 року та рішення Верховного Суду України від 8 вересня 2010 року.

ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, що покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, судом установлено, що ОСОБА_1 перебувала з ПАТ «КБ «Надра» у трудових відносинах з 2005 року, з 5 вересня 2008 року — на посаді виконуючого обов’язки начальника відділу навчання обслуговування клієнтів центру професійного навчання управління розвиту персоналу департаменту управління персоналом ПАТ КБ «Надра». 13 лютого 2009 року вона подала заяву про звільнення з роботи за власним бажанням у зв’язку з порушенням працедавцем законодавства про працю (ч. 3 ст. 38 КЗпП України). У той самий день наказом НОМЕР_1 її було звільнено з роботи за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, встановивши наявність факту порушення відповідачем законодавства про працю, дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 мала підстави для реалізації передбаченого ч. 3 ст. 38 КЗпП України права на розірвання трудового договору у визначений нею строк з отриманням вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку в сумі 11 173 грн. 14 коп.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 30 тис. грн., апеляційний суд виходив з істотності суми відшкодування порівняно із середнім заробітком ОСОБА_1

З такими висновками апеляційного суду погодився й суд касаційної інстанції.

Однак в інших справах, що виникли з аналогічних правовідносин, рішення по яким надані для порівняння, суд касаційної інстанції істотність заявленої суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не ставив в залежність від розміру середнього заробітку працівника.

Зазначене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної iнстанцiї ст. 117 КЗпП України та ухвалення ним різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, — наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи — по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, залишаючи рішення апеляційного суду в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні без змін, не врахував, що між позивачкою та відповідачем відсутній спір про розмір належної ОСОБА_1 до виплати згідно зі ст. 44 КЗпП України вихідної допомоги, а тому дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку після її звільнення.

Правова позиція про можливість зменшення судом середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні лише у разі наявності спору між сторонами про розмір належних до виплати сум при звільненні працівника викладена в наданих для порівняння судових рішеннях.

За таких обставин висновок суду касаційної інстанції про можливість зменшення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у зв’язку з істотністю суми заборгованості порівняно із середнім заробітком позивачки не ґрунтується на вимогах закону.

Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2013 року підлягає скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі п. 1 ст. 355, чч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2013 року в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.