ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 16 жовтня 2012 р. № 21-267а12

Про зобов’язання скасувати наказ про звільнення, винести наказ про звільнення із займаної посади за переведенням, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Кривенка В. В., суддів: Гусака М. Б., Коротких О. А., Кривенди О. В., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Прокопенка О. Б., Терлецького О. О., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до державної виконавчої служби Харківської області (далі — ДВС Харківської області, ДВС відповідно), Головного управління юстиції Харківської області (далі — ГУ юстиції), третя особа — ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування наказу, встановила:

У травні 2007 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати незаконним та скасувати наказ від 15 травня 2007 року за № 656/68 про її звільнення, зобов’язати винести наказ про звільнення із займаної посади у зв’язку з її переведенням до ГУ юстиції відповідно до пункту 5 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) з 30 березня 2007 року, винести наказ про прийняття за переведенням з ДВС Харківської області на посаду старшого державного виконавця ДВС Дзержинського району Харківського міського управління юстиції з 2 квітня 2007 року, занести у трудову книжку відповідні записи, а також стягнути грошову компенсацію за час вимушеного прогулу та моральну шкоду.

Дзержинський районний суд м. Харкова постановою від 25 грудня 2007 року, позовні вимоги задовольнив.

На обґрунтування свого рішення суд першої інстанції послався на те, що оскільки фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація ДВС Харківської області і ГУ юстиції є її правонаступником, то звільнення позивачки із займаної посади проведено з порушенням статті 36, частин першої та другої статті 40 КЗпП.

Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 9 грудня 2008 року, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив із того, що звільнення позивачки відбулося у зв’язку з ліквідацією ДВС у Дзержинському районі м. Харкова та проведено з дотриманням норм КЗпП.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 20 березня 2012 року постанову апеляційного адміністративного суду скасував та залишив у силі постанову суду першої інстанції.

Ухвалюючи таке рішення, суд касаційної інстанції виходив із того, що відбулася ліквідація Департаменту ДВС, а ГУ юстиції стало правонаступником ДВС Харківської області, тобто фактично відбулась реорганізація органів державної виконавчої служби. Тому відповідач мав діяти з урахуванням вимог статті 36, частин першої та другої статті 40 КЗпП. Крім того, касаційний суд зазначив, що скорочення чисельності та штату не відбулося, а тому були підстави для переведення за її згодою до ОСОБА_1 ДВС Дзержинського району Харківського міського управління юстиції. Однак без згоди ОСОБА_1 її було звільнено без переведення на іншу роботу за наявності такої можливості.

Не погоджуючись із рішенням касаційної інстанції, ГУ юстиції звернулось із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, а саме постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2006 року № 1622 «Про ліквідацію Департаменту державної виконавчої служби».

На обґрунтування заяви додано копії рішень Вищого адміністративного суду України від 25 вересня 2008 року (№ К-4596/08), 5 листопада 2009 року (№ К-13128/08), 7 липня 2010 року (№ К-7847/09), 23 березня 2011 року (№ К-761/09), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних відносинах.

Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.

У рішеннях, наданих на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2006 року № 1622 Департамент ДВС, що діє у складі Міністерства юстиції України як урядовий орган державного управління, було ліквідовано.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, у цьому випадку відповідно до зазначених положень трудового законодавства відбулися зміни в організації виробництва і праці державної установи шляхом ліквідації Департаменту ДВС як урядового органу державного управління та його структурних підрозділів на місцях з передачею функцій зазначеного Департаменту Міністерству юстиції України, тобто іншому органу державного управління, а тому підстав стверджувати про те, що змінилася лише підпорядкованість установ ДВС, а не їх ліквідація, немає.

Вирішуючи питання про усунення неоднакового застосування зазначених норм права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до підпункту 17 пункту 9 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2006 року № 1577, Міністр юстиції України приймає за погодженням з Прем’єр-міністром України рішення про утворення, реорганізацію, ліквідацію територіальних органів Міністерства юстиції України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2006 року № 1622 (далі — постанова № 1622) Департамент ДВС, що діє у складі Міністерства юстиції України як урядовий орган державного управління, було ліквідовано.

Цією ж постановою визначено, що Міністерство юстиції є правонаступником Департаменту ДВС.

На виконання зазначеної постанови Міністерство юстиції України видало наказ від 25 січня 2007 року № 21/5 «Про реформування органів юстиції», яким обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції, а також Департамент ДВС, що діє у складі Міністерства юстиції України як урядовий орган державного управління, були ліквідовані.

Пунктами 3, 4 цього наказу передбачено, що на базі обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, державних виконавчих служб областей, міст Києва та Севастополя утворено головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, що є правонаступниками відповідних обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, державних виконавчих служб областей, міст Києва та Севастополя тощо.

Суди встановили, що працювала ОСОБА_1 на посаді старшого державного виконавця державної виконавчої служби у Дзержинському районі м. Харкова.

Наказом державної виконавчої служби у Харківській області від 15 травня 2007 року позивачка була звільнена з займаної посади у зв’язку з ліквідацією державної виконавчої служби у Дзержинському районі м. Харкова на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився і касаційний суд, про обґрунтованість вимог позивачки у зв’язку з відсутністю юридичного факту (змін в організації виробництва і праці), який є підставою для звільнення працівника відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП.

Згідно з частиною другою статті 36 зазначеного Кодексу зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору. Частиною третьою зазначеної статті встановлено, що у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП).

Згідно з положеннями частини другої статті 40 КЗпП звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.

Встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов’язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Це зобов’язання ГУ юстиції Харківської області не виконало, а отже, трудові гарантії позивачки були порушені.

Таким чином, висновок касаційного суду у справі, що розглядається, про незаконність звільнення ОСОБА_1 ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

Ураховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, постановила:

У задоволенні заяви Головного управління юстиції у Харківській області відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.