ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 28 травня 2012 р. № 6-30цс12

Про стягнення заборгованості із заробітної плати

Верховний Суд України в складі: головуючого — Патрюка М. В., суддів — Балюка М. І., Колесника П. І., Пошви Б. М., Барбари В. П., Короткевича М. Є., Прокопенка О. Б., Берднік І. С., Коротких О. А., Редьки А. І., Глоса Л. Ф., Косарєва В. І., Романюка Я. М., Гошовської Т. В., Кривенди О. В., Сеніна Ю. Л., Григорєвої Л. І., Кузьменко О. Т., Скотаря А. М., Гриціва М. І., Лященко Н. П., Таран Т. С., Гуля В. С., Гуменюка В. І., Гусака М. Б., Жайворонок Т. Є., Заголдного В. В., Канигіної Г. В., Маринченка В. Л., Онопенка В. В., Охрімчук Л. І., Пивовара В. Ф., Пилипчука П. П., Потильчака О. І., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., Шицького І. Б., Школярова В. Ф., Яреми А. Г. (за участю: представника публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» — Колтока О. І., представника ОСОБА_41 — ОСОБА_42), розглянувши в судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2011 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_41 до публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» про стягнення заборгованості із заробітної плати та за зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_41 про визнання недійсним пункту трудового контракту, встановив:

У лютому 2008 року ОСОБА_41 звернулась до суду з уточненим у подальшому вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 26 січня 2006 року між нею та відкритим акціонерним товариством «Банк Універсальний» (з 21 листопада 2007 року відкрите акціонерне товариство «Універсал Банк», а з 8 липня 2009 року публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі — Банк)) було укладено трудовий контракт строком до 1 лютого 2008 року. Наказом від 12 жовтня 2007 року № 397-к її звільнено з роботи з посади бухгалтера з 16 жовтня 2007 року за ст. 38 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України) на підставі поданої нею заяви про звільнення з роботи за власним бажанням. Вказувала на те, що п. 8.1 трудового контракту передбачено особливі умови його розірвання, що вступають у законну силу в разі переходу права власності більш ніж на 51% акцій товариства до інших осіб, зміну складу спостережної ради банку тощо, працівнику встановлюється відповідна додаткова компенсація, яка полягає у виплаті йому суми коштів у гривнях за курсом Національного банку України, що еквівалентна 42 тис. доларів США. У зв’язку з тим, що зазначена обставина настала, Банк набув статусу банку з іноземними інвестиціями та права на 99% акцій товариства перейшли до інших осіб, позивачка просила стягнути на її користь указану суму, передбачену трудовим контрактом. Крім того, зазначала, що підп. 4.2.1 трудового контракту їй була встановлена додаткова заробітна плата, що еквівалентна 1,5% чистого прибутку товариства, за період з 26 січня 2006 року до 1 березня 2007 року (підписання додатку до контракту, яким пп. 4.1, 4.2, 4.3 виключені), та просила стягнути з Банку на її користь суму в розмірі 205 995 грн. за зазначений вище період. У зв’язку з тим, що при звільненні їй не були виплачені всі належні суми, позивачка просила стягнути на її користь компенсації за невикористані відпустки у розмірі 59 480 грн., додаткову матеріальну допомогу до щорічної відпустки за 2005 рік у розмірі 40491 грн. 96 коп., матеріальну допомогу до відпустки за 2006–2007 роки в розмірі 160949 грн., три проценти річних за невиконання грошових зобов’язань та індекс інфляції за весь час прострочення платежів на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).

У жовтні 2008 року Банк звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати підп. 4.2.1 трудового контракту недійсним у частині встановлення ОСОБА_41 додаткової форми виплати заробітної плати, яка еквівалентна 1,5% чистого прибутку підприємства, указуючи на те, що це положення суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки ніякий інший орган, крім загальних зборів, не мав права вирішувати питання щодо розподілу прибутку підприємства.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 13 травня 2010 року в задоволенні позову ОСОБА_41 відмовлено, а зустрічний позов Банку задоволено. Визнано підп. 4.2.1 п. 4.2 розд. 4 трудового контракту, укладеного 26 січня 2006 року між ОСОБА_41 та Банком, недійсним з моменту укладення. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 7 квітня 2011 року рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_41 Стягнуто з Банку на користь позивачки додаткову компенсацію згідно з п. 8.4 розд. 8 трудового контракту в розмірі 42 тис. доларів США в гривнях за курсом Національного банку України станом на 5 квітня 2011 року, що становить 334420 грн. 80 коп., додаткову заробітну плату згідно з підп. 4.2.1 п. 4.2 розд. 4 трудового контракту в розмірі 205 995 грн., додаткову матеріальну допомогу до щорічної відпустки за 2005 рік у розмірі 27257 грн. 96 коп., матеріальну допомогу до відпустки за 2006–2007 роки в розмірі 129273 грн. 94 коп. та додаткову компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в розмірі 29436 грн. У задоволенні зустрічного позову Банку відмовлено.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2011 року касаційну скаргу Банку відхилено, а вказане рішення апеляційного суду залишено без змін.

У жовтні 2011 року Банк подав до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2011 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 березня 2012 року Банку поновлено строк для звернення до суду із заявою про перегляд судового рішення, допущено до провадження Верховного Суду України цивільну справу за вищезазначеним позовом.

Ухвалами судді Верховного Суду України від 19 березня 2012 року відкрито провадження у справі та здійснено підготовчі дії відповідно до п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 360¹ Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України).

У заяві Банку про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2011 року порушується питання про скасування постановленої судом ухвали з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, — неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення Банк посилається на ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2009 року та рішення колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 вересня 2010 року, в яких, на думку заявника, неоднаково застосовано ч. 3 ст. 21 КЗпП України при вирішенні вимог про стягнення компенсацій, що передбачені умовами трудового контракту.

Для прикладу неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. 9¹ КЗпП України, Банк посилається на ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 жовтня 2007 року, постановленої у справі за позовом про визнання трудового договору недійсним та стягнення грошової суми, в якій зазначено, що на підставі вказаної норми додаткові пільги для працівників можуть встановлюватися підприємствами за рахунок власних коштів тільки в межах повноважень.

Для прикладу неоднакового застосування судом касаційної інстанції п. 8 ч. 1 ст. 36, ч. 1 ст. 38 та ч. 1 ст. 39 КЗпП України щодо можливості припинення трудових відносин як з підстав, передбачених трудовим контрактом, так і на загальних підставах, визначених КЗпП України, Банк посилається на ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 червня 2010 року та рішення колегій суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 листопада 2010 року.

Крім того, для прикладу неоднакового застосування ст. ст. 9, 203, 215 ЦК України щодо можливості застосування норм ЦК України до трудових правовідносин Банк посилається на ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 березня 2010 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Банку та ОСОБА_41, дослідивши доводи заявника, Верховний Суд України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 26 січня 2006 року між сторонами у справі укладено контракт, який є строковим трудовим договором.

Згідно з умовами вказаного контракту працівнику встановлюється додаткова форма виплати заробітної плати — частина чистого прибутку товариства в розмірі 1,5% (підп. 4.2.1).

Відповідно до п. 8.4 контракту підставою для виплати компенсації в гривнях, що еквівалентна 42 тис. доларів США, є дострокове припинення контракту в порядку та з підстав, передбачених розд. 8, п. 8.1 якого визначає таку підставу, як зміна персонального складу спостережної ради, перехід права власності більш ніж на 51% акцій товариства до інших осіб.

Залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні зустрічного позову Банку та задоволення позовних вимог ОСОБА_41, суд касаційної інстанції, виходив із того, що: підставою для розірвання контракту стало настання події, передбаченої п. 8. 1 контракту, тому позивачка має право на виплату компенсації в гривнях, що еквівалентна 42 тис. доларів США (п. 8.4);

місцевим судом неправильно застосовано положення ст. ст. 203, 215 ЦК України стосовно трудового контракту, який не є цивільним правочином, а тому безпідставно визнано недійсним підп. 4.2.1 контракту;

за підп. 4.2.1 контракту не проводився розподіл прибутків товариства, а лише було встановлено еквівалент, визначено формулу розрахунку додаткової заробітної плати позивачки.

В ухвалі та рішенні колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2009 року та від 22 вересня 2010 року, на які посилається Банк, обґрунтовуючи неоднакове застосування ч. 3 ст. 21 КЗпП України щодо задоволення позовних вимог про стягнення компенсації за підп. 4.2.1 контракту, суди вирішували спори з приводу правовідносин, що виникають із питань поновлення на роботі осіб, звільнених за умовами контрактів. У наведених судових рішеннях відсутні висновки судів про встановлення розміру додаткової заробітної плати та стягнення компенсацій, передбачених умовами трудового контракту.

Тобто фактичні обставини та матеріально-правові підстави для ухвалення судових рішень у цих спорах не є подібними з висновками, яких дійшов суд у справі, що розглядається. Отже, зміст цих судових рішень є різним зі змістом судового рішення, яке переглядається, та не може свідчити про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Помилковим є й посилання Банку як на підстави вважати неоднаковим застосування ст. 9¹ КЗпП України на ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 жовтня 2007 року у справі за позовом відкритого акціонерного товариства «Укртранснафта» до працівника про визнання трудового договору недійсним та стягнення грошової суми, оскільки в цій справі суд касаційної інстанції дійшов висновків про те, що трудовий договір у частині п. 5.4 укладено з порушенням ст. 9¹ КЗпП України, тому що ні статутом товариства, ні колективним договором керівнику товариства не надано права вирішувати питання придбання квартири у власність працівника за рахунок коштів товариства чи виплати працівникові на підставі його заяви таких коштів для самостійного придбання житла й таку дію не було узгоджено з будь-яким іншим колегіальним органом товариства.

Отже, ці висновки суду касаційної інстанції також не свідчать про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норми ч. 1 ст. 9¹ КЗпП України, оскільки наведені правовідносини не є подібними. Установленням ОСОБА_41 додаткової заробітної плати (підп. 4.2.1 трудового контракту) не вирішувалось питання про розподіл прибутку товариства, а лише було визначено розмір форми додаткової заробітної плати, що еквівалентна 1,5% чистого прибутку підприємства, — визначено формулу розрахунку додаткової заробітної плати, яка згідно з додатком до контракту від 1 березня 2007 року виключена у зв’язку зі збільшенням розміру щомісячної заробітної плати з 6700 грн. до 32960 грн.

Крім того, заявник надав ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 червня 2010 року та рішення колегій суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 листопада 2010 року як підстави вважати неоднаковим застосування п. 8 ч. 1 ст. 36, ч. 1 ст. 38 та ч. 1 ст. 39 КЗпП України. Проте в цих справах містяться висновки тільки про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі, висновків же про стягнення передбачених контрактами компенсацій ці судові рішення не містять. Тобто суди касаційних інстанцій вирішували спори щодо інших правовідносин, які не є подібними.

Що стосується ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 березня 2010 року, на яку посилається Банк на обґрунтування неоднакового застосування ст. ст. 9, 203, 215 ЦК України, то в цій справі судом касаційної інстанції скасовано рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи в частині позовних вимог колишнього працівника про відшкодування матеріальної шкоди на новий розгляд із підстав, передбачених ЦПК України. Суд касаційної інстанції висловив правову позицію лише стосовно порушень норм процесуального права у зв’язку з неналежним з’ясуванням судами попередніх інстанцій усіх обставин справи, що мають ґрунтуватися на допустимих доказах. Будь-які висновки відносно застосування ст. ст. 203, 215 ЦК України в цьому судовому рішенні з визначених ст. 9 ЦК України підстав щодо визнання контракту недійсним відсутні.

Ураховуючи те, що надані заявником судові рішення не є прикладом неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, вважати заяву обґрунтованою немає підстав.

За таких обставин Верховний Суд України відповідно до ч. 1 ст. 360⁵ ЦПК України відмовляє в задоволенні заяви, оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись ст. ст. 355, 360³, 360⁵ ЦПК України, Верховний Суд України постановив:

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2011 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.