У сучасному світі, де значна частина спілкування відбувається онлайн, електронні повідомлення стали не лише зручним засобом комунікації, а й потенційними доказами в суді. Скриншот переписки в месенджері, електронний лист, запис дзвінка чи навіть публікація на сторінці в соціальній мережі можуть стати ключем до встановлення істини в справі.

Відповідно до положень ст. 100 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 96 Господарського процесуального кодексу України та ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства України, електронними доказами визнається інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, які мають значення для справи. Це можуть бути текстові документи, графічні зображення, фотографії, відео- чи звукозаписи, повідомлення, метадані тощо — все, що зафіксовано на цифрових носіях або в інтернеті.

Такі дані можуть зберігатися на мобільних телефонах, комп’ютерах, картах пам’яті, серверах, системах резервного копіювання, або безпосередньо в інтернеті. Тобто, якщо переписка у Viber, Telegram чи Messenger підтверджує певні домовленості або дії сторін, вона може бути використана в суді, але за певних умов.

Закон встановлює чіткі вимоги до форми подання таких доказів. Суд розглядає лише оригінали або належним чином засвідчені електронні копії, на які накладено кваліфікований електронний підпис. Паперові копії скриншотів можуть бути прийняті лише як додатковий матеріал — вони не вважаються письмовими доказами. Крім цього, якщо суд або інша сторона сумнівається в достовірності поданої копії, він має право вимагати оригінал електронного доказу.

У цифрову епоху кожне повідомлення, фото чи відео потенційно може стати доказом. І хоча законодавство вже адаптувалося до нових реалій, питання достовірності та форми подання таких доказів і досі залишаються тими «цифровими пастками», що можуть як врятувати справу, так і зруйнувати її.

Питання допустимості електронних доказів переважно врегульовується судовою практикою, яка постійно розвивається та адаптується до реалій сучасного ІТ-світу.

Показовим у цьому контексті є постанова Верховного Суду від 30.04.2025 р. у справі № 357/7533/22. Суд зазначив, що повідомлення, відправлені через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який має розглядатися та оцінюватися судом за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими доказами. Колегія суддів наголосила, що подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не визнає такий доказ недопустимим.

Отже, у 2025 році Верховний Суд підтвердив тенденцію, започатковану Великою Палатою у 2023 році.

Саме в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 р. у справі № 916/3027/21 суд чітко узагальнив підходи до оцінки електронних доказів, зокрема роздруківок листування в електронній пошті та месенджерах.

Велика Палата наголосила, що поняття «електронний доказ» є ширшим за поняття «електронний документ». Якщо електронний документ — це лише файл із визначеними реквізитами, зокрема з електронним підписом, то електронний доказ — це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. До таких доказів належать і повідомлення з месенджерів, і електронні листи, і додані до них файли. Суд повинен оцінювати ці матеріали відповідно до ст. 86 ГПК України, виходячи з внутрішнього переконання та з урахуванням усіх інших доказів у справі.

Однак Велика Палата зауважила: суд може прийняти електронне листування як доказ лише тоді, якщо воно дозволяє ідентифікувати авторів і достовірно встановити зміст повідомлень. Тобто важливо не просто подати скриншот чи роздруківку, а продемонструвати, що це саме той обмін повідомленнями між конкретними сторонами, без змін чи маніпуляцій.

У цій постанові Велика Палата відступила від низки попередніх позицій Верховного Суду, де суди відмовляли у прийнятті скриншотів або роздруківок електронного листування через відсутність електронного підпису чи неможливість перевірити їх достовірність.

Так, у справі № 643/6581/19 позивачка намагалася підтвердити договір найму квартири за допомогою листування у Viber. Касаційний цивільний суд, погодившись із висновками апеляційного суду, зазначив, що такі роздруківки не можуть самостійно слугувати доказом укладення договору, але підкреслив, що це не означає повну неможливість використання електронного листування у суді.

У справі № 904/2882/18 суд також відмовив у врахуванні паперової копії скриншоту електронної переписки, оскільки з неї неможливо було встановити, чи саме такий лист було відправлено та отримано, і вона не відповідала вимогам Закону № 851-IV через відсутність електронного підпису.

У ще в одній справі, № 922/1151/18, суд уточнив, що електронні листи регулюються законодавством про електронні документи та електронний цифровий підпис, і роздруківка з вебсайту без зазначених реквізитів не є електронним документом, проте це не виключає можливості належного використання електронного листування як доказу за умови дотримання вимог закону.

Отже, у всіх наведених постановах Верховний Суд послідовно дотримується правової позиції про те, що роздруківки електронного листування не є ані письмовими доказами, ані електронними документами (копіями електронних документів) в розумінні частини першої ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22.05.2003 р. № 851-IV. Водночас якщо суд, враховуючи конкретні обставини справи, встановлює, що відповідне листування дозволяє ідентифікувати його учасників і підтверджує доводи сторін — наприклад, щодо наявності відносин чи проведення перемовин — воно може бути прийняте як доказ і оцінене разом з іншими матеріалами справи.

У міжнародному контексті важливим є рішення ЄСПЛ у справі «Егіль Ейнарссон проти Ісландії» (2017), яке стало першим випадком, коли Суд розглядав пост у соціальній мережі як доказ. ЄСПЛ підкреслив, що електронні публікації та супровідні матеріали, включно зі скриншотами поширень і коментарів, можуть бути належними та допустимими доказами.

Суд оцінював не лише сам текст допису, а й численні поширення та коментарі до нього, зафіксовані у форматі скриншотів, сприймаючи їх у сукупності як доказ цифрового впливу. Важливо, щоб оцінка доказів базувалася на контексті, в якому вони були поширені, і на можливості визначити авторів публікацій та зміст повідомлень. Скриншоти стали не просто ілюстрацією, а правовим елементом, що допомагає встановити фактичні обставини справи.

Отже, відповідаючи на запитання «Коли месенджер вирішує долю справи?», можна стверджувати, що в сучасному цифровому світі електронна комунікація стала невіддільною частиною повсякденного життя і відповідно судового процесу. Скриншот, який ще кілька років тому вважався лише допоміжним матеріалом, сьогодні може мати вирішальне значення, якщо дозволяє встановити факти, що безпосередньо впливають на результат справи.

Йдеться не лише про листування у робочих чатах чи ділову переписку — іноді саме кілька коротких повідомлень у месенджері підтверджують наявність домовленості, факт передання коштів, погодження умов договору або навіть намір вчинити певні дії. У таких випадках суд розглядає не форму доказу, а його зміст, логіку подій і достовірність. Якщо з контексту видно, хто саме спілкувався, про що домовлялися сторони і які наслідки це мало, навіть звичайний скриншот може стати ключовим елементом доказування.

Водночас скриншот не є абсолютним доказом — він завжди оцінюється у сукупності з іншими даними. Наприклад, важливу роль можуть відігравати технічні деталі (час створення файлу, аватарки, номери телефонів, супровідні документи). Суд має переконатися, що зображення не було змінено або підроблено, а інформація в ньому відповідає дійсності.

Отже, месенджери можуть вирішувати долю справи тоді, коли відображене в них спілкування є достовірним, логічним і пов’язане з обставинами спору. Це новий рівень правової культури, адже цифрові сліди людської діяльності стають джерелом істини. У таких умовах вміння правильно зафіксувати електронні докази, зберегти їх у незмінному вигляді та подати до суду — це вже не технічна дрібниця, а реальний інструмент захисту своїх прав у сучасному правосудді.

Вас може зацікавити
	Журнал реєстрації перевірок Журнал реєстрації перевірок розроблений із урахуванням затвердженої форми (наказ Державного комітету України з питань розвитку підприємництва від 10 серпня 1998 року № 18). Хоч ведення Журналу реєстрації перевірок є добровільним, його наявність на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи — підприємця спростить початок проведення перевірки чи інспекційного відвідування та полегшить знайомство з представниками контролюючих органів. Придбати видання

Дарія Лещенко