Відповідно до пункту 3 статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 р. № 2136-IX (далі — Закон № 2136) протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки».

Також відповідно до 4 статті 12 Закону № 2136 у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов’язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки».

Роботодавець не має права відправляти працівника у відпустку, або звільняти за власним бажанням, якщо працівник про це не просив і не подавав про це заяви. Роботодавець може розірвати трудовий договір лише за законних підстав.

Особливість підстави припинення трудового договору за угодою сторін полягає в тому, що потрібне спільне волевиявлення сторін трудового договору, спрямованих на його припинення в обумовлений строк.

Загальні підстави для розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця передбачені ст. 40 та ст. 41 Кодексу законів про працю України. Тобто, звільнення за ініціативою роботодавця можливе лише за наявності вищезазначених підстав.

Працівники, які не виходять на роботу внаслідок ведення воєнних дій та пов’язаних з ними обставин, не можуть бути звільнені за пунктом 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України за прогул без поважної причини. Зазначене обумовлено необхідністю збереження життя та здоров’я таких працівників та їх сімей і вважається як відсутність на роботі з поважних причин.