За тридцять років незалежності в Україні змінилося багато, утім зв’язок із законодавством Союзу РСР та Української РСР супроводжував життя вільної держави впродовж багатьох років.

Важливим кроком на шляху до незалежності країни з європейським майбутнім став ухвалений Закон про декомунізацію від 09.04.2015 р. № 317-VIII. Тоді зв’язок із радянщиною та її комуністичною ідеологією почав тріщати, як і бетон монументів Леніна, яких скидали по всій Україні. Одночасно розпочався і процес перейменування вулиць із «совєтських» на «незалежні».

Останньою краплею до кардинальних змін став повномасштабний напад на Україну російської федерації. Спершу не став чекати український народ і влаштував остаточне знесення пам’ятників російським та радянським діячам по всій території України. А згодом і у влади дійшли руки, щоб розпочати процес остаточного «вичищення» від радянщини. Так, 7 травня цього року набув чинності Закон «Про дерадянізацію законодавства України».

Ми давно чекали на запуск повномасштабних заходів щодо впорядкування чинного українського законодавства й очищення нормативного поля від «відголосків радянізації». Далі ще з’ясуємо, чому саме чекали, але спочатку поговорімо трохи про основні засади цього Закону.

Згаданим Законом визначено такими, що не підлягають застосуванню на території України, майже 1200 нормативних актів часів радянського минулого, а саме:

• акти органів державної влади й органів державного управління Союзу РСР (929);
• акти органів державної влади й органів державного управління Української РСР (256).

Усім органам державної влади та місцевого самоврядування, бізнесу всіх форм власності, фізичним особам та учасникам суспільних відносин необхідно враховувати, що ці акти підлягають застосуванню в частині їх положень, що не суперечать Конституції України та Закону України «Про правонаступництво» і стосуються:

• суверенітету України та її територіальної цілісності в межах наявного державного кордону України, визначеного Конституцією України й законами України, а також міжнародними договорами України;
• адміністративно-територіального устрою України;
• опису, нагородження, правил носіння та передавання (зокрема, і через спадкування) орденів, медалей, орденських стрічок та стрічок медалей на планках, знаків розрізнення, почесних звань, звань СРСР.

Безумовно, це тільки перший крок, який торкнувся суто законодавчих актів (і далеко не всіх). Наступними ж кроками, які передбачено Прикінцевими положеннями Закону на адресу Кабміну, мають стати:

• перегляд і приведення у відповідність до цього Закону урядових нормативно-правових актів (протягом трьох місяців);
• актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (протягом шести місяців);
• опрацювання нормативно-правових актів Союзу РСР та Української РСР, які доцільно інкорпорувати (унести) до законодавства України (протягом шести місяців);
• перегляд та оприлюднення актів вищих представницьких органів, центральних органів державної виконавчої влади й управління органів радянського періоду, що не підлягають застосуванню на території України з дня набуття чинності Конституцією України (протягом шести місяців);
• розроблення та внесення на розгляд Верховної Ради України проектів Житлового кодексу України, Трудового кодексу України та Кодексу України про адміністративні проступки (протягом одного року).

Чим важливі ухвалені рішення?

Річ у тім, що робота з приведення українського законодавства у відповідність до Конституції та вимог сьогодення була на часі вже давно. І певні кроки вже було зроблено, проте дуже багато актів радянського періоду весь цей час залишалися чинними, але насправді формально. За поодинокими винятками, вони вже нічого не регулюють, питання предметного врегулювання цими актами є неактуальними, утім визначити їхній статус як «нечинний / такий, що не застосовується на території України» без відповідного нормативного акта було неможливо.

Відсутність такої роботи досить довго створювала певні правові колізії щодо вимушеності застосування радянських норм у випадках, коли певні напрями суспільних відносин не було врегульовано взагалі (або було частково) українським законодавством.

І ось нарешті вітчизняне законодавче поле буде поступово приведено до системного ладу.

Можемо сказати цілком відповідально, що на українських правових просторах немає електронного ресурсу, який би містив зацифровані тексти всіх зазначених у Законі актів. За нашим аналізом, з майже 1200 згаданих у ньому документів у базі законодавства LIGA360 розміщено 340 актів, а в базі законодавства Верховної Ради України їх усього близько 200.

Ще хотілось би зауважити, що засади цього Закону хибно буде трактувати тільки з погляду того, що з українського законодавства зникнуть певні радянські штампи щодо «перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції» та «втілення в життя ленінських ідей побудови комуністичного суспільства», адже робота з опрацювання актів радянського періоду дасть змогу запустити масштабні заходи щодо систематизації системи законодавства України через ухвалення нових актів і внесення відповідних змін до чинних документів, актуалізацію законодавства щодо сучасності та його адаптацію до вимог і правил європейських стандартів.

Українському суспільству (бізнесу, громадянам) загалом і юридичній спільноті зокрема слід сподіватися на те, що чимало прогалин сучасного законодавства буде врегульовано під час роботи над подальшою дерадянізацією.

Щодо змін, передбачених до кодексів

Трудові відносини в Україні досі врегульовано Кодексом законів про працю України, який було введено в дію в далекому 1972 році. 1 червня цього року йому виповниться рівно 50 років. За весь час буття цього Кодексу його змінено більш як 160 разів.

Безумовно, що всі попередні зміни та перманентне коригування радянських термінів не розв’язують питання наближення трудових норм до вимог сучасності, і саме тому Законом про дерадянізацію передбачено не лише внести, по суті, термінологічні зміни до чинного Кодексу, а й ухвалити новий Трудовий кодекс, на нових засадах. До речі, новий Кодекс про працю анонсують уже багато років, навіть декілька законопроектів було підготовлено й подано до Верховної Ради, однак їх так і не ухвалили.

Щодо Житлового кодексу, який було введено в дію в 1984 році, ситуація ще складніша: його існування та застосування мали сенс в умовах економіки минулих часів, коли питання розподілу житлового фонду залежали від держави на правах її власності. У сучасних умовах ринкових відносин і приватної власності на житло створення акта такого рівня потребує взагалі іншого погляду на ці питання.

І останній кодекс, який передбачено замінити новим, — Кодекс України про адміністративні правопорушення, життя якого почалося в 1985 році та який є рекордсменом за кількістю внесених змін за час існування (майже 500). Законом передбачено, що його замінить Кодекс України про адміністративні проступки, і сподіватимемось, що виваженість нових норм більше не потребуватиме частих змін.

Ірина Петрушкевич