Кожна людина має право реалізувати свої здібності до праці і може претендувати на роботу відповідно до покликання. Проте роботодавці самостійно ухвалюють рішення щодо вибору кандидатів на посаду, які відповідають їх вимогам та уявленням. Збалансувати інтереси тих, хто шукає місце роботи і тих, хто його пропонує покликане законодавство у сфері зайнятості. Проте при застосуванні його норм виникає чимало питань, зокрема, через наявність оціночних понять. Таким, зокрема, є поняття «необґрунтованої» відмови у прийнятті на роботу.

Законодавчі межі

Встановлення обмежень або переваг при укладенні трудового договору на підставі певних персональних ознак шукачів роботи може розумітися як дискримінація, окрім випадків, коли різне ставлення передбачене в законодавстві. Існує низка обставин, які роблять законною відмову в працевлаштуванні. Зокрема, вимоги можуть стосуватися:

• наявності громадянства України (наприклад, для посад державної служби);
• віку (зокрема, для робіт з важкими і шкідливими умовами або робіт, що можуть зашкодити моральному розвитку неповнолітніх);
• статі (наприклад, для робіт з важкими і шкідливими умовами праці);
• рівня освіти (приміром, медичним працівником може працювати особа з відповідною освітою);
• стажу (наприклад, допустимою є вимога мінімального стажу роботи за спеціальністю для зайняття посади);
• стану здоров’я (зокрема, до роботи на судні допускаються особи, визнані придатними для цього за станом здоров’я);
• судимості чи заборони займати певні посади (приміром, особи, які мають судимість за корисливий злочин, не можуть обіймати керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю) тощо.

Вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров’я працівника можуть встановлюватися законодавством України (ст. 22 КЗпП). Це означає, що роботодавець не може ставити вищі вимоги щодо наявності освіти, ніж це передбачено відповідними кваліфікаційними довідниками.

Роботодавець має право відмовити претенденту, якому за медичним висновком така робота протипоказана за станом здоров’я. Також роботодавець може запроваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному підприємстві осіб, які є близькими родичами чи свояками у випадках, зазначених у ст. 25¹ КЗпП.

Поради роботодавцям

Роботодавець повинен з’ясувати, чи не належить претендент на робоче місце до категорій, яким заборонено відмовляти в прийомі на роботу. Також слід встановити, чи обов’язковою є письмова форма надання відмови (див. ст. 184 КЗпП).

Роботодавець зобов’язаний письмово обґрунтувати відмову в працевлаштуванні безробітних, які направлені до роботодавця центром зайнятості. На корінці направлення на працевлаштування, яке центр зайнятості видає безробітному для відвідування ним роботодавця, графу «Відповідь про прийняте рішення» (щодо працевлаштування) роботодавець заповнює особисто. Він ставить відмітку (або наводить пояснення) напроти належної причини відмови в працевлаштуванні.

Варто пам’ятати, що не може вважатись обґрунтованою відмова, якщо претендент на робоче місце навіть не пройшов співбесіду. Необхідно проаналізувати інформацію про навички та здібності шукача роботи та зіставити їх з вимогами, передбаченими в посадовій інструкції.

У широкому розумінні «необґрунтованою» вважається відмова, яка не містить конкретних причин або посилається на мотиви, які не пов’язані з діловими або професійними якостями претендента на робоче місце. Необхідним є посилання на норми законодавства, а відсутність «ділових якостей» має бути доведена (слід зазначити, яких саме якостей бракує претенденту). Не буде вважатися необґрунтованою відмова у прийомі, якщо на підприємстві відсутня відповідна вакансія. За наявності письмової вимоги оформити відмову у прийнятті на роботу роботодавець має викласти підстави у письмовій формі. Вважається, що така відмова має бути надана одразу після прийняття на посаду іншого претендента.

Неприпустимо відмовляти в працевлаштуванні з дискримінаційних мотивів. Перелік ознак, за якими забороняється обмеження прав, міститься, зокрема, у статті 2¹ КЗпП.

Наслідки порушення

У разі невиконання роботодавцем протягом року квоти для працевлаштування громадян, які мають додаткові гарантії у сприяння працевлаштуванню (ч. 1 ст. 14 Закону України «Про зайнятість населення»), з нього стягується штраф за кожну необґрунтовану відмову у працевлаштуванні таких осіб у межах відповідної квоти у двократному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої на момент виявлення порушення (ст. 53 Закону). Станом на сьогодні розмір такої санкції становить 9446 гривень.

Якщо ж претендент на робоче місце не належить до певних категорій громадян, то в разі встановлення інспектором Держпраці необґрунтованості відмови в працевлаштуванні, дії роботодавця можуть трактуватись як порушення інших вимог законодавства про працю. Згідно зі ст. 265 КЗпП таке порушення карається фінансовою санкцією у розмірі однієї мінімальної зарплати.

Окрім того, чинне законодавство дозволяє оскаржити таку відмову в суді. Як встановлено у ч. 2 ст. 232 КЗпП, у районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються також спори про відмову в прийнятті на роботу:

1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;
2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на підприємство, в установу, організацію;
3) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину з інвалідністю, а одиноких матерів (батьків) — при наявності дитини віком до чотирнадцяти років;
4) виборних працівників після закінчення строку повноважень;
5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;
6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов’язаний укласти трудовий договір.