ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 23 березня 2016 р. № 6-2748цс15

Про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Гуменюка В.І., суддів — Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства «Волинський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року та рішення апеляційного суду Волинської області від 14 серпня 2015 року, встановила:

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з 1 червня 2010 року по 16 червня 2014 року він перебував у трудових відносинах з державним підприємством «Волинський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» (далі — ДП «Волиньстандартметрологія») і займав посаду начальника метрологічного центру. ІНФОРМАЦІЯ_1 його звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України) у зв’язку зі змінами в організації праці, в тому числі скорочення штату працівників. На виконання судового рішення ДП «Волиньстандартметрологія» видано наказ від 5 січня 2015 року НОМЕР_1, яким поновлено його на роботі на посаді начальника метрологічного центру з 30 жовтня 2014 року й вирішено питання про виплату стягнутих сум. Крім того, на підставі цього наказу у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці підприємства, що допускають зміну істотних умов праці, ОСОБА_1 запропоновано іншу роботу серед вільних посад станом на 29 грудня 2014 року, його зобов’язано визначитись із запропонованою роботою і до 6 березня 2015 року включно письмово повідомити генерального директора підприємства про посаду, яку він бажає зайняти, а також попереджено про подальше припинення з ним трудового договору із 6 березня 2015 року на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України у разі відсутності письмової відповіді про обрану посаду до 6 березня 2015 року включно. На підставі наказу від 6 березня 2015 року НОМЕР_2 трудовий договір з ОСОБА_1 припинено.

Посилаючись на те, що звільнення з роботи є незаконним, суперечить пункту 6 статті 36 КЗпП України, оскільки відповідач фактично не змінював істотних умов праці, а повторно скоротив посаду, позивач надав згоду на продовження роботи на одній із запропонованих посад, ОСОБА_1 просив поновити його на посаді начальника метрологічного центру ДП «Волиньстандартметрологія», стягнути з підприємства на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу із 7 березня 2015 року по день ухвалення судового рішення та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 8 червня 2015 року позов задоволено частково: поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника метрологічного центру ДП «Волиньстандартметрологія», стягнуто з ДП «Волиньстандартметрологія» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 16 тис. 485 грн. 60 коп. та 3 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди, в решті позову відмовлено, вирішено питання розподілу судових витрат. У частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць рішення допущено до негайного виконання.

Рішенням апеляційного суду Волинської області від 14 серпня 2015 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 8 червня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України).

17 листопада 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року та рішення апеляційного суду Волинської області від 14 серпня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 32 та пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року та рішення апеляційного суду Волинської області від 14 серпня 2015 року й залишити в силі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 8 червня 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 360⁴ ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Суди під час розгляду справи встановили, що з 1 червня 2010 року по 16 червня 2014 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ДП «Волиньстандартметрологія» й займав посаду начальника метрологічного центру.

Наказом ДП «Волиньстандартметрологія» від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_3 ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв’язку із змінами в організації праці, в тому числі скорочення штату працівників.

Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 29 жовтня 2014 року, яке набрало законної сили, поновив ОСОБА_1 на посаді начальника метрологічного центру ДП «Волиньстандартметрологія», стягнув з ДП «Волиньстандартметрологія» на користь позивача 26 тис. 376 грн. 96 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 2 тис. грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди. Рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання.

На підставі наказу ДП «Волиньстандартметрологія» від 5 січня 2015 року НОМЕР_1 поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника метрологічного центру підприємства з 30 жовтня 2014 року.

Крім того, цим наказом у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці підприємства, що допускає зміну істотних умов праці, ОСОБА_1 запропоновано іншу роботу серед вільних посад станом на 29 грудня 2014 року, зобов’язано його визначитись із запропонованою роботою та включно до 6 березня 2015 року письмово повідомити генерального директора підприємства про вибрану ним посаду, а також, ураховуючи, що колишні істотні умови праці ОСОБА_1 на посаді начальника метрологічного центру не можуть бути збережені, відсутність письмової відповіді про вибрану посаду до 6 березня 2015 року буде розцінюватись як відмова від продовження роботи в нових умовах праці, — ОСОБА_1 попереджено про подальше припинення з ним трудового договору з 6 березня 2015 року на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

5 березня 2015 року ОСОБА_1 подав заяву про надання згоди на продовження роботи в ДП «Волиньстандартметрологія» на посаді спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції.

Наказом ДП «Волиньстандартметрологія» від 6 березня 2015 року НОМЕР_2 припинено трудовий договір з ОСОБА_1 з 6 березня 2015 року на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв’язку із зміною істотних умов праці та неможливістю продовження подальшої роботи на вибраній ним посаді з огляду на відсутність у нього вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що своїми діями позивач фактично відмовився від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці, тому його звільнення на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України відповідач провів відповідно до вимог законодавства.

ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібним предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

На обґрунтування своїх вимог заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року, 23 травня 2013 року та 24 вересня 2014 року.

У цих судових рішеннях суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

— в ухвалі від 24 жовтня 2012 року зазначено, що у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення та перевірку фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, рішення судів попередніх інстанцій не можуть вважатися законними й обґрунтованими, тому на підставі статті 338 ЦПК України підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому суд касаційної інстанції виходив з того, що суди не звернули уваги й не надали належної оцінки тим обставинам, що на підприємстві відбулась зміна істотних умов праці, позивач надав згоду на продовження роботи за новими умовами праці, унаслідок чого підстави для його звільнення згідно з пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв’язку із зміною істотних умов праці у підприємства були відсутні;

— в ухвалі від 23 травня 2013 року зазначено, що рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову про поновлення на роботі ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. При цьому суди попередніх інстанцій виходили з того, що на підприємстві відбулися зміни в організації виробництва, унаслідок чого змінилися істотні умови праці, в тому числі й позивача. При звільненні позивача на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України підприємство виконало вимоги частин третьої та четвертої статті 32 цього Кодексу;

— в ухвалі від 24 вересня 2014 року зазначено, що судові рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволення позову про поновлення на роботі ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. При цьому суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що у відповідача не було підстав для звільнення позивачки за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України, оскільки посаду, яку вона займала, було ліквідовано, що не вважається зміною істотних умов праці.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставою для припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці.

Пунктами третім та четвертим статті 32 КЗпП України передбачено, що у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці — систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших — працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу.

Таким чином, зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці.

Якщо такі зміни не вводяться, власник не має права змінити істотні умови праці.

Зміною істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, викликаною змінами в організації виробництва і праці, визнається раціоналізація робочих місць, введення нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і впровадження передових методів тощо (пункт 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»).

Зміна істотних умов праці, передбачена частиною третьою статті 32 КЗпП України, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв’язку із зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв’язку із змінами в організації праці, в тому числі скорочення штату працівників, проте під час звільнення працівника підприємство не дотрималось порядку, передбаченого статтею 49² КЗпП України, а саме йому не було запропоновано всіх вакантних посад, наявних на підприємстві на час попередження про звільнення.

Установивши ці порушення, Луцький міськрайонний суд Волинської області 29 жовтня 2014 року поновив ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника метрологічного центру ДП «Волиньстандартметрологія».

Наказом ДП «Волиньстандартметрологія» від 5 січня 2015 року ОСОБА_1 поновлено на посаді начальника метрологічного центру ДП «Волиньстандартметрологія».

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ДП «Волиньстандартметрологія» не мало правових підстав для звільнення його за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України, оскільки фактично відбулось скорочення посади, яку займав позивач.

Разом з тим суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, зазначених обставин не врахував і неправильно застосував положення частини третьої статті 32 та пункт 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 360⁴ ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року та рішення апеляційного суду Волинської області від 14 серпня 2015 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 360⁴ ЦПК України із залишенням у силі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 8 червня 2015 року, яке було помилково скасоване судом апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 355, 360³, 360⁴ ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 вересня 2015 року та рішення апеляційного суду Волинської області від 14 серпня 2015 року скасувати і залишити в силі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 8 червня 2015 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

* * *
ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі за № 6-2748цс15

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставою для припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці.

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 32 КЗпП України у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці — систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших — працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу.

Таким чином, зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці.

Зміна істотних умов праці, передбачена частиною третьою статті 32 КЗпП України, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв’язку із зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці.

Під час звільнення працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв’язку із змінами в організації праці, в тому числі скорочення штату працівників, необхідно дотримуватись гарантій, передбачених статтею 49² КЗпП України.