ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 30 березня 2016 р. № 6-58цс16

Про стягнення компенсації за несвоєчасну виплату одноразової допомоги у зв’язку із втратою професійної працездатності

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «ДТЕК «Павлоградвугілля» про стягнення компенсації за несвоєчасну виплату одноразової допомоги у зв’язку із втратою професійної працездатності за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2015 року, встановила:

У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що під час перебування у трудових відносинах із шахтою «Ювілейна» Державної холдингової компанії «Павлоградвугілля» (далі — ДХК «Павлоградвугілля»), правонаступником якої є публічне акціонерне товариство «ДТЕК Павлоградвугілля (далі — ПАТ «ДТЕК Павлоградвугілля»), 16 листопада 1997 року з ним стався нещасний випадок на виробництві. Висновком медико-соціальної експертної комісії (далі — МСЕК) від 14 вересня 1998 року ОСОБА_1 встановлено 60% втрати професійної працездатності, а наказом від 7 жовтня 1998 року призначено одноразову допомогу в розмірі 26 тис. 454 грн 60 коп., яку виплачено йому лише у червні 2002 року, тобто з порушенням вимог закону щодо терміну виплати цієї допомоги, а саме зі спливом місячного терміну з дня встановлення втрати професійної працездатності.

На підставі вищезазначеного ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача компенсацію за несвоєчасну виплату одноразової допомоги за період з вересня 1998 року до травня 2002 року в розмірі 21 тис. 110 грн 77 коп.

Суди розглядали справу неодноразово.

Першотравенський міський суд Дніпропетровської області рішенням від 26 березня 2015 року позов задовольнив, стягнув з ПАТ «ДТЕК Павлоградвугілля» на користь ОСОБА_1 відкореговану одноразову грошову допомогу у зв’язку зі стійкою втратою працездатності (компенсацію за несвоєчасну виплату відшкодування шкоди) в розмірі 21 тис. 110 грн 77 коп. Допустив негайне виконання рішення суду в межах стягнення суми за один місяць.

Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 19 жовтня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Вищий спеціалізований суд України з розгляд цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 листопада 2015 року поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення апеляційного суду та відмовив у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на вищезазначене рішення апеляційного суду.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду й передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 43 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (далі — Правила № 472), та Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427 (далі — Положення № 1427).

На підтвердження своїх доводів заявник наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2013 року та 26 березня 2014 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Згідно з пунктом 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Суди під час розгляду справи встановили, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із шахтою «Ювілейна» ДХК «Павлоградвугілля», правонаступником якого є ПАТ «ДТЕК Павлоградвугілля».

16 листопада 1997 року з ОСОБА_1 стався нещасний випадок на виробництві.

Висновком МСЕК від 14 вересня 1998 року ОСОБА_1 встановлено 60% втрати професійної працездатності, а наказом підприємства від 7 жовтня 1998 року позивачу призначено одноразову допомогу в розмірі 26 тис. 454 грн 60 коп.

Однак призначену допомогу ОСОБА_1 виплачено не було.

Першотравенський міський суд Дніпропетровської області рішенням від 1 березня 2001 року стягнув з ПАТ «ДТЕК Павлоградвугілля» на користь ОСОБА_1 одноразову допомогу в розмірі 26 тис. 454 грн 60 коп.

25 червня 2002 року державним виконавцем прийнято постанову про закриття виконавчого провадження у зв’язку з виконанням судового рішення у повному обсязі та погашення заборгованості перед ОСОБА_1.

Таким чином, з дня встановлення втрати професійної працездатності висновком МСЕК від 14 вересня 1998 року одноразову допомогу ОСОБА_1 було виплачено лише в червні 2002 року.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що підприємство несвоєчасно нарахувало та виплатило позивачу суму одноразової допомоги у зв’язку з каліцтвом на виробництві, а тому наявні правові підстави для стягнення на його користь суми компенсації за втрату частини доходу за період з дня встановлення втрати професійної працездатності (вересень 1998 року) до моменту погашення підприємством заборгованості зі сплати одноразової допомоги (червень 2002 року) в порядку, визначеному статтею 34 Закону України «Про оплату праці» і Положенням № 1427.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що підприємство не є відповідальною особою за затримку виплати одноразової соціальної допомоги. Водночас можливість стягнення передбачених статтею 34 Закону України «Про оплату праці», частиною сьомою статті 40 Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (далі — Закон № 1105-XIV) компенсаційних виплат пов’язана з наявністю вини Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі — Фонд) у несвоєчасній виплаті особі страхової суми. Оскільки Закон України від 19 жовтня 200 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати» (далі — Закон № 2050-III), який регулює порядок та підстави компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення строків їх виплати, прийнятий пізніше та встановлює інші правила виплати компенсації, ніж передбачені частиною сьомою статті 40 Закону № 1105-XIV, то до спірних правовідносин підлягає застосуванню нормативно-правовий акт, який прийнято пізніше. Крім того, оскільки одноразова допомога носить разовий характер, то до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення Закону № 2050-III, тому що, норми цього Закону застосовуються до тих правовідносин щодо грошових доходів, які не мають разового характеру. Так, відповідно до пункту 5 статті 2 зазначеного Закону підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є, зокрема, дотримання умови, що доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).

Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2013 року та 26 березня 2014 року суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій про стягнення з роботодавця компенсації одноразової допомоги, оскільки за змістом пунктів 39, 43 Правил № 472 в разі несвоєчасної виплати або несвоєчасного визначення сум відшкодування шкоди, заподіяної працівнику ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків, стягненню підлягає компенсація за втрату частини доходу у зв’язку із затримкою її виплати в порядку, передбаченому статтею 34 Закону України «Про оплату праці» і Положенням № 1427. Тому несвоєчасно виплачені суми відшкодування шкоди за період з 1 січня 1998 року до 31 грудня 2000 року підлягають компенсації на підставі Положення № 1427, а з 1 січня 2001 року — на підставі Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі — Порядок № 159). Зазначені нормативно-правові акти не містять будь-якого обмеження для нарахування такої компенсації залежно від порядку виплати сум доходу — добровільного чи судового.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 43 Правил № 472 та Положення № 1427, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Положеннями статей 4, 11 Закону України «Про охорону праці» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, що включає й виплату працівнику одноразової допомоги.

Статтею 13 цього Закону встановлено обов’язок перегляду (перерахунку) розміру відшкодування шкоди й одноразової допомоги в разі зміни вартості життя в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 39 Правил № 472 одноразова допомога виплачується потерпілому у місячний термін з дня визначення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, а в разі смерті потерпілого — з дня його смерті особам, які мають на це право.

Згідно з пунктом 43 цих Правил, якщо потерпілому з вини власника своєчасно не визначено або не виплачено суми відшкодування шкоди, то ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого терміну й підлягає коригуванню у зв’язку зі зростанням цін на споживчі товари та послуги у порядку, встановленому статтею 34 Закону України «Про оплату праці».

Таким чином, указана норма передбачає відповідальність власника не тільки за несвоєчасну виплату сум відшкодування шкоди, а й за несвоєчасне визначення цих сум.

У статті 34 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати, яка провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Такий порядок у період з 1 січня 1998 року до 31 грудня 2000 року було встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року, якою затверджено Положення № 1427.

Виходячи з аналізу зазначених нормативних актів та змісту пункту 43 Правил № 472 в разі несвоєчасної виплати або несвоєчасного визначення сум відшкодування шкоди, заподіяної працівнику ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків (зокрема й у разі несвоєчасної виплати або несвоєчасного визначення сум одноразової допомоги), стягненню підлягає компенсація за втрату частини доходу у зв’язку із затримкою її виплати в порядку, передбаченому статтею 34 Закону України «Про оплату праці» і Положенням № 1427.

Таким чином, Положення № 1427 підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

З 1 січня 2001 року набрав чинності Закон № 2050-III.

З метою реалізації цього Закону постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року затверджено Порядок № 159.

Згідно з Порядком № 159 у разі затримки виплати компенсації підлягають щомісячні суми відшкодування шкоди, нараховані за період, починаючи з 1 січня 2001 року. При цьому пунктом 2 цього Порядку встановлено, що компенсація втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати, нарахованої працівникові за період роботи з 1 січня 1998 року до 31 грудня 2000 року, проводиться відповідно до Положення № 1427 до ліквідації заборгованості із заробітної плати за зазначений період.

Тобто несвоєчасно виплачені суми відшкодування шкоди за період з 1 січня 1998 року до 31 грудня 2000 року підлягають компенсації на підставі Положення № 1427, а з 1 січня 2001 року — на підставі Порядку № 159.

При цьому зазначені нормативні акти не містять будь-якого обмеження для нарахування такої компенсації залежно від порядку виплати сум доходу — добровільного чи судового.

Крім того, відповідно до пункту 1 Правил № 472 (чинних на час встановлення висновком МСЕК втрати професійної працездатності) власник підприємства, установи і організації (надалі — підприємство) або уповноважений ним орган несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, а також за моральну шкоду, заподіяну потерпілому власником фізичного чи психічного впливу небезпечних або шкідливих умов праці.

Пунктом 30 цих Правил передбачено, що виплата суми відшкодування шкоди провадиться власником, з вини якого настало ушкодження здоров’я внаслідок нещасного випадку, професійного захворювання, або з фонду соціального страхування.

Якщо зазначені суми виплачені з фонду соціального страхування, власник зобов’язаний повернути їх до фонду.

Разом з тим втрату професійної працездатності позивачу було встановлено висновком МСЕК 14 вересня 1998 року, тобто до набрання чинності (1 квітня 2001 року) Закону № 1105-XIV, яким передбачено відшкодування шкоди, завданої працівникові на виробництві Фондом.

Таким чином, у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову, з тих підстав, що відповідач не є відповідальною особою за затримку виплати одноразової допомоги, а характер одноразової допомоги виключає нарахування компенсації у зв’язку із затримкою її виплати.

Суд першої інстанції, правильно застосувавши вищенаведені правові норми, дійшов обґрунтованого висновку про те, що підприємство несвоєчасно нарахувало та виплатило позивачу суму одноразової допомоги у зв’язку з каліцтвом на виробництві, а тому наявні правові підстави для стягнення на його користь суми компенсації за втрату частини доходу, в порядку, передбаченому статтею 34 Закону України «Про оплату праці» та Положенням № 1427.

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Ураховуючи викладене, рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції — залишити в силі.

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляд цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 жовтня 2015 року скасувати, рішення Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 26 березня 2015 року залишити в силі.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

***
ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі за № 6-58цс16

Відповідно до пункту 39 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472, одноразова допомога виплачується потерпілому в місячний термін з дня визначення медико-соціальною експертною комісією стійкої втрати професійної працездатності, а в разі смерті потерпілого — з дня його смерті особам, які мають на це право.

Згідно з пунктом 43 цих Правил, якщо потерпілому з вини власника своєчасно не визначено або не виплачено суми відшкодування шкоди, то ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого терміну і підлягає коригуванню у зв’язку із зростання цін на споживчі товари та послуги у порядку, встановленому статтею 34 Закону України «Про оплату праці».

Ця норма права передбачає відповідальність власника не тільки за несвоєчасну виплату сум відшкодування шкоди, а й за несвоєчасне визначення цих сум.

У статті 34 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати, яка провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Такий порядок у період з 1 січня 1998 року до 31 грудня 2000 року було встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427, якою затверджено Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати.

Виходячи з аналізу зазначених нормативних актів та змісту пункту 43 Правил № 472 в разі несвоєчасної виплати або несвоєчасного визначення сум відшкодування шкоди, заподіяної працівнику ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків (зокрема й у разі несвоєчасної виплати або несвоєчасного визначення сум одноразової допомоги), стягненню підлягає компенсація за втрату частини доходу у зв’язку із затримкою її виплати в порядку, передбаченому статтею 34 Закону України «Про оплату праці» та Положенням № 1427.