ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 23 грудня 2015 р. № 6-1093цс15

Про зміну формулювання причин звільнення, дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористані відпустки, вихідної допомоги та відшкодування моральної шкоди

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Охрімчук Л.І., суддів — Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про зміну формулювання причин звільнення, дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористані відпустки, вихідної допомоги та відшкодування моральної шкоди, за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року, встановила:

У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі — ПАТ «Ощадбанк») про зміну формулювання причин звільнення, дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористані відпустки, вихідної допомоги та відшкодування моральної шкоди.

ОСОБА_1 зазначала, що з 19 жовтня 2007 року працювала на посаді касира в територіально відокремленому безбалансовому відділенні філії — Запорізьке обласне управління ПАТ «Ощадбанк» (далі — відділення філії ПАТ «Ощадбанк»). 11 квітня 2008 року була переведена на посаду контролера-касира відділення філії ПАТ «Ощадбанк». Наказом філії — Запорізьке обласне управління ПАТ «Ощадбанк» ІНФОРМАЦІЯ_1 її звільнено з посади контролера-касира відділення філії ПАТ «Ощадбанк» на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України у зв’язку з втратою довір’я до неї з боку власника.

Посилаючись на те, що законних підстав для втрати до неї довір’я з боку власника не було, наявність вчинення нею конкретних винних дій під час виконання трудових обов’язків не підтверджено обвинувальним вироком та враховуючи, що відповідач неодноразово порушував законодавство про працю — не надавав їй відпусток, що спонукало її подати заяву про звільнення за власним бажанням, позивачка просила на підставі статей 21, 38, 44, 47, 49, 80, 116, 117, 232, 233, 235, 237¹ КЗпП України визнати недійсними формулювання причини її звільнення за пунктом 2 статті 41 цього Кодексу у зв’язку з втратою довір’я з боку власника та дату звільнення з 23 липня 2014 року; зобов’язати банк змінити зазначене формулювання причини звільнення та дату звільнення а саме, про звільнення позивачки за власним бажанням у зв’язку з невиконанням відповідачем законодавства про працю за частиною третьою статті 38 КЗпП України з 9 липня 2014 року; стягнути з відповідача 1 тис. 500 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 9 липня до 9 серпня 2014 року, 5 тис. 324 грн. компенсації за невикористані щорічні відпустки в кількості 110 днів, 4 тис. 500 грн. вихідної допомоги та 2 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 13 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 23 квітня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано формулювання причини її звільнення за пунктом 2 статті 41 КЗпП України у зв’язку з втратою довір’я з боку власника та дату звільнення з ІНФОРМАЦІЯ_1 недійсними; зобов’язано ПАТ «Ощадбанк» змінити зазначені формулювання причини звільнення ОСОБА_1 та дату звільнення, а саме, про звільнення позивачки за власним бажанням у зв’язку з невиконанням відповідачем законодавства про працю за частиною третьою статті 38 КЗпП України з 9 липня 2014 року; стягнуто з ПАТ «Ощадбанк» на користь ОСОБА_1 11 тис. 787 грн. 44 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 9 липня 2014 року до 9 лютого 2015 року, 5 тис. 975 грн. 20 коп. компенсації за ненадані щорічні відпустки в кількості 110 днів, 5 тис. 51 грн. 76 коп. вихідної допомоги, а всього — 22 тис. 814 грн. 40 коп.; стягнуто з ПАТ «Ощадбанк» на користь ОСОБА_1 2 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року відмовлено ПАТ «Ощадбанк» у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України).

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року ПАТ «Ощадбанк» просить скасувати зазначене судове рішення та ухвалити нове рішення з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 2 статті 41, статей 117, 237¹ КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року (справа № 6-195цс14) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі — Порядок обчислення середньої заробітної плати).

На обґрунтування заяви ПАТ «Ощадбанк» надало копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2011 року, рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2011 року та постанови Верховного Суду України від 21 січня 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Ощадбанк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 19 жовтня 2007 року ОСОБА_1 працювала на посаді касира у відділенні філії ПАТ «Ощадбанк». 11 квітня 2008 року вона була переведена на посаду контролера-касира відділення філії ПАТ «Ощадбанк».

4 липня 2014 року ОСОБА_1 подала заяву про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України з 9 липня 2014 року зі сплатою вихідної допомоги у зв’язку з невиконанням відповідачем законодавства про працю.

Наказом відділення філії «Ощадбанк» ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 звільнено з посади контролера-касира на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України у зв’язку з втратою довір’я до неї з боку власника на підставі акта документальної ревізії від 2 липня 2014 року та акта перевірки зловживань у відділенні філії ПАТ «Ощадбанк» від 23 липня 2014 року.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на час звільнення позивачки з посади контролера-касира її винні протиправні дії не були встановлені обвинувальним вироком, тому обставини, викладені в акті документальної ревізії від 2 липня 2014 року, є недоведеними, а відтак відсутні правові підстави для звільнення позивачки за пунктом 2 статті 41 КЗпП України. Крім того, установивши факт ненадання позивачці 110 днів щорічних відпусток за період роботи з 19 жовтня 2008 року до 23 липня 2014 року та непроведення відповідачем розрахунку з позивачкою при її звільненні, суд дійшов висновку про те, що на підставі статей 79, 80, 116, 117, 130, 134, 237¹ КЗпП України підлягають задоволенню й позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористані відпустки, вихідної допомоги та відшкодування моральної шкоди.

В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2011 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що підставою для відповідальності власника або уповноваженого ним органу за статтею 117 КЗпП України є порушення строків розрахунку під час звільнення та вина власника, проте зазначені обставини в процесі розгляду цієї справи підтвердження не знайшли. З матеріалів справи вбачається також, що згідно з актом від 8 жовтня 2009 року позивачку було повідомлено про звільнення за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, з наказом про звільнення вона ознайомитися відмовилась, а до суду з позовом про зміну дати формулювання причин звільнення, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, заборгованості із заробітної плати, компенсації у зв’язку з порушенням строків її виплати, вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку та відшкодування моральної шкоди позивачка звернулася лише 22 березня 2010 року.

Отже, порівняння наведеного судового рішення із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та за аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Разом з тим у рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2011 року, наданому заявником для порівняння, міститься висновок про те, що виявлена внаслідок проведення інвентаризації товарно-матеріальних цінностей нестача свідчить про неналежне виконання працівником, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, своїх трудових обов’язків, наявність винних дій цього працівника щодо нестачі товарно-матеріальних цінностей та наявність підстав у власника для звільнення цього працівника за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України.

У постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої частиною першою статті 117 цього Кодексу. Суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку на засадах співмірності тільки в разі одночасного вирішення вимог про стягнення належних при звільненні сум за умови часткового задоволення цих вимог. Механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати. Під час його проведення слід застосовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні з використанням даних про середній заробіток позивача виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана ця виплата.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах Порядку обчислення середньої заробітної плати.

Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України, крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу.

Правовий аналіз пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що ця норма матеріального права не передбачає наявність обвинувального вироку суду як обов’язкової умови для звільнення працівника за викладеною у ній підставою; звільнення з підстави втрати довір’я може вважатися обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і т. п.), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір’я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями).

У справі, яка переглядається, позивачка за умовами трудового договору безпосередньо обслуговувала грошові цінності, здійснювала зберігання, обробку, перерахування, приймання та видачу грошових коштів; власником був укладений з нею договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність; проведеною 2 липня 2014 року ревізією було виявлено нестачу грошових коштів на рахунках клієнтів власника, що виникла під час роботи позивачки, яка вказану обставину не заперечувала, погодилася з тим, що ця нестача виникла з її вини, та добровільно погасила завдану нею шкоду, що підтверджується касовими ордерами.

За таких обставин висновок суду про те, що такі винні дії працівника, які дають підстави для втрати довір’я з боку власника, а відповідно і звільнення за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України, повинні бути встановлені тільки обвинувальним вироком суду, є помилковим.

Крім того, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, під час обчислення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні всупереч вимогам Порядку обчислення середньої заробітної плати обчислення середньої заробітної плати використав формулу, за якою обраховано період затримки за календарні, а не за робочі дні.

Так, абзацом третім пункту 2 розділу II Порядку обчислення середньої заробітної плати встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана ця виплата. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо.

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати).

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року, наданій заявником для порівняння.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України та Порядку обчислення середньої заробітної плати, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360⁴ ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360² ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360³, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 23 квітня 2015 року та рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 13 лютого 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

* * *
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
у справі № 6-1093цс15

За пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України, крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу.

Правовий аналіз пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що ця норма матеріального права не передбачає наявність обвинувального вироку суду як обов’язкової умови для звільнення працівника за викладеною у ній підставою; звільнення з підстави втрати довір’я може вважатися обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і т. п.), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір’я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями).

Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 розділу IV Порядку).