Окремі категорії осіб, що працюють за трудовим договором, мають окремі додаткові преференції у зв’язку з їх соціальним статусом.

Згідно зі ст. 56 Кодексу законів про працю України на просьбу вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Зазначені пільги також поширюються також на батьків, що виховують дітей без матері або якщо матір тривалий час перебуває у лікувальному закладі, а також на опікунів, піклувальників та прийомних батьків дитини.

Іншим категоріям працівників неповний робочий час при прийнятті на роботу, або згодом може встановлюватися лише за взаємною згодою роботодавця та працівника.

Слід зазначити, що відповідно до роз’яснення Мінсоцполітики (лист від 29.08.2012 р. № 318/13/116-12) норма статті 56 КЗпП України не обмежує права сторін трудового договору на визначення тривалості неповного робочого часу. Тому тривалість робочого дня (тижня) має встановлюватися за угодою між працівником і роботодавцем.

Неповний робочий час може встановлюватися шляхом:

• зменшення тривалості щоденної роботи (наприклад, по 4 години щодня);
• зменшення кількості днів роботи протягом тижня (3 дні по 8 годин);
• одночасного зменшення кількості годин роботи упродовж дня і кількості робочих днів упродовж тижня (3 дні на тиждень по 5 годин).

Перш за все встановлення неповного робочого часу може здійснюватися за ініціативою працівника. Якщо працівник належить до однієї з категорій осіб, визначених у ст. 56 КЗпП України, то вказане прохання для роботодавця є безумовним, іншими словами роботодавець не може відмовити працівнику у встановленні неповного робочого дня або тижня.

Також працівник може ініціювати питання про встановлення неповного робочого часу і випадках, коли до зазначених вище категорій він не належить, зокрема, при прийнятті на роботу або вже в її процесі. Проте в даному задоволення заяви повністю залежить від рішення власника, оскільки надання такої пільги у вказаному випадку не може розглядатися як обов’язкове.

Крім того ініціатива про встановлення неповного робочого дня може виходити і від самого роботодавця. Проте в цьому випадку роботодавець не має беззаперечного права на встановлення працівнику неповного робочого тижня. Зазначене пов’язане із тим, що ініціювання таких змін роботодавцем повинно розглядатися як зміна істотних умов праці, оскільки має наслідком скорочення робочого дня, а також зменшення розміру заробітної плати.

В цьому випадку відповідно до вимог КЗпП України працівник повинен бути попереджений про зміну істотних умов праці, зокрема встановлення неповного робочого дня, за два місяці.

Встановлення неповного робочого часу не призводить до обмеження будь-яких трудових прав працівника, зокрема, прав на відпочинок, включаючи вихідні дні, відпустки, гарантій та компенсацій, встановлених Кодексом законів про працю.

При цьому, оплата здійснюється пропорційно відпрацьованому часу або виробітку.

Враховуючи наведене, жінка, що є вагітною, або яка має дитину віком до чотирнадцяти років чи дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, має безумовне право вимагати встановлення для неї неповного робочого дня (тижня).

У випадку наявності вказаного прохання, яке оформлене та подано відповідно до законодавства, відмову власника у її реалізації слід вважати незаконною.

Законодавством України не встановлено обов’язкової форми для заяви про встановлення неповного робочого дня. Тому така заява може бути написана у довільній формі.