Згідно ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника — фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

В Україні особливий період ведений в дію з 17 березня 2014 року і до цього моменту не припинявся, такого висновку дійшов Верховний Суд України при вирішенні спорів між працівниками та роботодавцями щодо відмови останнього поновити їх на роботі та відшкодувати розмір заробітку за весь час вимушеного прогулу, а саме час перебування на військовій службі.

Як визначено Верховним судом України у постанові від 25.04.2018 № 205/1993/17-ц «особливий період діє в Україні від 17 березня 2014 року, після оприлюднення Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 303/2014. Президент України відповідного рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу не приймав».

Згідно висновку Верховного суду України, викладеного у постанові № 727/2187/16-ц від 14.02.2018 «за загальними вимогами вказаних вище норм матеріального права гарантії, передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України та частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), поширюються на громадян України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану».

Навіть якщо працівник сам просив роботодавця звільнити його у зв’язку із вступом на військову служу і написав відповідну заяву, це не матиме ніякого значення, оскільки у судах така заява не враховуватиметься. Для прикладу, в постанові Верховного суду України № 211/1546/16-ц зазначено, що «доводи заявника про те, що позивачем особисто написано заяву про звільнення з посади у зв’язку із призовом до Збройних Сил України, не заслуговують на увагу, оскільки звільнення на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України не можна розглядати як звільненням за ініціативою працівника. Трудовим законодавством таку підставу припинення трудових відносин віднесено до переліку окремих правових підстав припинення трудового договору, а отже наявність заяви працівника у такій ситуації не має правового значення, не свідчить про правомірність здійсненого звільнення».

В іншій постанові Верховного суду України № 727/2187/16-ц зазначається, що «заява позивача про звільнення відповідно до пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України не має правового значення, оскільки наведеними вище нормами матеріального права законодавцем встановлено обмеження щодо звільнення працівників, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період».

Верховним судом України при ухваленні постанов враховується і рішення Ради Національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України», введене в дію Указом Президента України від 02.03.2014 № 189/2014 (далі — Рішення РНБО про заходи національної безпеки), яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Відповідно примітці до статті 4 Закону України «Про Раду Національної безпеки та оборони України» кризовою ситуацією вважається крайнє загострення протиріч, гостра дестабілізація становища в будь-якій сфері діяльності, регіоні, країні.

Таким чином, громадяни України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці мають право на гарантії, передбачені ч. 3 та 4 статті 119 КЗпП України.

Звільнення роботодавцем таких громадян на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України після введення в Україні особливого періоду та Рішення РНБО про заходи національної безпеки без збереження за ними місця роботи, посади і середнього заробітку є протиправним.

Ганна Масловська