КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

від 11 серпня 2015 р. № 739/716/15-а

Про зобов’язання прийняти звіт про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого — судді Пилипенко О.Є., суддів — Глущенко Я.Б. та Шелест С.Б., при секретарі — Грабовській Т.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення, сім’ї та праці Новгород-Сіверської міської ради Чернігівської області на постанову Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 10 червня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Управління соціального захисту населення, сім’ї та праці Новгород-Сіверської міської ради Чернігівської області про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії, встановила:

У травні 2015 року позивач — ОСОБА_2, звернулася до Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області з адміністративним позовом до Управління соціального захисту населення, сім’ї та праці Новгород-Сіверської міської ради Чернігівської області про:

визнання протиправними дій, які полягають в поверненні звіту від 24 квітня 2015 року про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, а саме ОСОБА_3;

зобов’язання прийняти звіт від 24 квітня 2015 року про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, а саме ОСОБА_3 та включити виплачену згідно звіту суму у розмірі 15020 грн. 95 коп. до зведеного звіту про фактичні витрати на виплату компенсації середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Постановою Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 10 червня 2015 року адміністративний позов задоволено повністю.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та закрити провадження у справі. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення порушено норми матеріального та процесуального права, неповно досліджено обставини, що мають значення для справи.

У судове засідання не з’явилися всі особи, які беруть участь у справі, причини неявки суду невідомі, про розгляд справи були повідомлені належним чином.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні — не обов’язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення, сім’ї та праці Новгород-Сіверської міської ради Чернігівської області — без задоволення, а постанову Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 10 червня 2015 року — без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У відповідності до ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду — без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що оскільки положення статті 119 КЗпП України, якими встановлено гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов’язків, не містять жодних застережень щодо непоширення даних гарантій на працівників, які працюють у фізичних осіб-підприємців за трудовими договорами, то на ОСОБА_3, який працював у позивача, як фізичної особи-підприємця і був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації на підставі Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 303, поширювалися гарантії, передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України, зі змінами, внесеними Законом України № 1275-VII, зокрема щодо компенсації з бюджету середнього заробітку, але не більше одного року.

З метою визначення механізму виплати компенсації Кабінетом Міністрів України постановою від 04 березня 2015 року № 105 затверджено Порядок виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період (далі — Порядок № 105).

Водночас постанова Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 105, якою затверджено Порядок виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, є підзаконним нормативно-правовим актом, прийнятим на основі та відповідно до статті 119 КЗпП України і спрямована на виконання правових приписів, що містяться в статті 119 КЗпП України. Відповідно її зміст не може протирічити змісту нормативно-правового акту вищої юридичної сили, яким є Кодекс законів про працю України, зокрема й щодо дії за колом осіб, на яких він поширюється, до того ж даний підзаконний нормативно-правовий акт не містить жодних застережень щодо його непоширення на фізичних осіб підприємців та осіб, які перебувають з ними в трудових відносинах.

Таким чином, суд дійшов висновку, що дія Порядку № 105 щодо виплати компенсації у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, поширюється не лише на підприємства, установи та організації, а й на фізичних осіб-підприємців, які зобов’язані здійснити виплату працівникам, що перебувають з ними в трудових відносинах, середнього заробітку за період їхнього перебування на військові службі за призовом під час мобілізації, на особливий період та мають право на отримання компенсації цих виплат з державного бюджету.

Отже відповідач був зобов’язаний відповідно до положень пункту 4 Порядку № 105 включити до зведеного звіту про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам згідно з додатком 2 відомості про виплату позивачем середнього заробітку своєму працівнику ОСОБА_3 та подати даний зведений звіт разом з копією звіту позивача до структурного підрозділу соціального захисту населення, визначеного пунктом 2 Порядку № 105, тобто до Департаменту соціального захисту населення Чернігівської обласної державної адміністрації, який є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Як встановлено судом та вбачається з наявних матеріалів справи, рішенням Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 17 березня 2015 року, яке ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 17 квітня 2015 року залишено без змін, задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та Новгород-Сіверського районного центру зайнятості про визнання недійсним запису про розірвання трудового договору, поновлення реєстрації трудового договору та зобов’язання нарахувати середній заробіток, визнано недійсним запис в трудовій книжці ОСОБА_3 за № 12 від 17 березня 2014 року про його звільнення на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України, зобов’язано Новгород-Сіверський районний центр зайнятості поновити реєстрацію трудового договору від 19 лютого 2013 року, укладеного між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та ОСОБА_3, зобов’язано ОСОБА_2 нарахувати ОСОБА_3 середній заробіток за час проходження військової служби, за період з 18 березня 2014 року по 06 березня 2015 року (а. с. 5–8).

Зокрема, з мотивувальної частини вказаного рішення убачається, що суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що ОСОБА_3 з 19 лютого 2013 року по 17 березня 2014 року працював у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 за трудовим договором, який було припинено на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України у зв’язку з призовом ОСОБА_3 на військову службу згідно Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 303/2014 08 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» від 20 травня 2014 року № 1275-VII, яким передбачено, що за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності, вказані норми діють з 18 березня 2014 року (а. с. 5–8).

На виконання рішення Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 17 березня 2015 року позивач здійснила виплату ОСОБА_3 середнього заробітку за час проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, за період з 18 березня 2014 року по 06 березня 2015 року у сумі 15020 грн. 95 коп. шляхом перерахування вказаних коштів на розрахунковий рахунок ОСОБА_3, що підтверджується квитанцією від 23 квітня 2015 року (а. с. 10).

24 квітня 2015 року позивач, як фізична особа-підприємець, направила на адресу відповідача звіт встановленої форми про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період у квітні 2015 року, до якого включила суму перерахованого ОСОБА_3 середньої заробітної плати у розмірі 15020 грн. 95 коп. та погоджений у Новгород-Сіверсько-Семенівському районному військовому комісаріаті Чернігівської області, що підтверджується квитанцією про надання послуг зв’язку та описом вкладення поштового відправлення (а. с. 9, 23).

Листом № 07-07/520 від 28 квітня 2015 року відповідач повернув позивачу поданий нею звіт від 24 квітня 2015 року та повідомив, з посиланням на пункт 1 Порядку виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, про відсутність юридичних підстав приймати від фізичних осіб-підприємців звіти про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам (а. с. 11).

Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернулася до адміністративного суду з цим позовом.

Обговорюючи правомірність вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.

Відповідно до частини 3 статті 119 КЗпП України (в редакції від 08 червня 2014 року) за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 2 розділу II Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» від 20 травня 2014 року № 1275-VII поширено дію частини третьої статті 119 КЗпП України (в редакції цього Закону) на громадян України, які починаючи з 18 березня 2014 року були призвані на військову службу на підставі Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 303/2014, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 1126-VII.

Частиною першою статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 7 КЗпП України передбачено, що особливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я, тимчасових і сезонних працівників, а такожпрацівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, додаткові (крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу) підстави для припинення трудового договору деяких категорій працівників за певних умов (порушення встановлених правил прийняття на роботу та ін.) встановлюються законодавством.

Як вірно визначено судом першої інстанції, з системного аналізу вказаних правових приписів вбачається, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників як підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, так і осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, за виключенням особливостей регулювання таких правовідносин у випадках, прямо передбачених законодавством.

Оскільки положення статті 119 КЗпП України, якими встановлено гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов’язків, не містять жодних застережень щодо непоширення даних гарантій на працівників, які працюють у фізичних осіб-підприємців за трудовими договорами, то на ОСОБА_3, який працював у позивача, як фізичної особи-підприємця, і був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації на підставі Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 303/2014, поширювалися гарантії, передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України, зі змінами, внесеними Законом України № 1275-VII, зокрема щодо компенсації з бюджету середнього заробітку, але не більше одного року.

З метою визначення механізму виплати компенсації, Кабінетом Міністрів України постановою від 04 березня 2015 року № 105 затверджено Порядок виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період (далі — Порядок № 105).

Колегія суддів вважає слушними зауваження суду першої інстанції про те, що вказана постанова є підзаконним нормативно-правовим актом, прийнятим на основі та відповідно до статті 119 КЗпП України і спрямована на виконання правових приписів, що містяться в статті 119 КЗпП України. Відповідно її зміст не може протирічити змісту нормативно-правового акту вищої юридичної сили, яким є Кодекс законів про працю України, зокрема й щодо дії за колом осіб, на яких він поширюється, до того ж даний підзаконний нормативно-правовий акт не містить жодних застережень щодо його непоширення на фізичних осіб-підприємців та осіб, які перебувають з ними в трудових відносинах.

З викладеного вбачається, що дія Порядку № 105 щодо виплати компенсації у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, поширюється не лише на підприємства, установи та організації, а й на фізичних осіб-підприємців, які зобов’язані здійснити виплату працівникам, що перебувають з ними в трудових відносинах, середнього заробітку за період їхнього перебування на військовій службі за призовом під час мобілізації, на особливий період та мають право на отримання компенсації цих виплат з державного бюджету.

Одночасно колегія суддів апеляційної інстанції зауважує, що наведені висновки суду першої інстанції відповідачем під час апеляційного розгляду справи обґрунтованими доводами спростовані не були.

Пунктом 4 Порядку № 105 передбачено, що для виплати компенсації підприємство, установа або організація подає щомісяця до 15 числа органу соціального захисту населення звіт про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам згідно з додатком 1, погоджений районним (міським) військовим комісаріатом, який здійснював призов працівника на військову службу, в частині підтвердження призову та проходження військової служби, для подання до 19 числа їх копій, а також зведених звітів про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам згідно з додатком 2 структурним підрозділам соціального захисту населення.

Структурні підрозділи соціального захисту населення щомісяця до 23 числа подають відомості про загальний обсяг фактичних витрат на виплату середнього заробітку працівникам згідно з додатком 3 Мінсоцполітики для спрямування їм бюджетних коштів, що спрямовуються органам соціального захисту населення для перерахування підприємствам, установам, організаціям.

Так, позивач, маючи право на отримання відповідної компенсації, дотрималася зазначених вище вимог і здійснивши виплату працівнику середнього заробітку, склала відповідний звіт установленої форми про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівниками згідно з додатком 1 Порядку № 105, погодила його з районним військовим комісаріатом, який здійснював призов працівника на військову службу, в частині підтвердження призову та проходження військової служби та подала його до органу соціального захисту населення, тобто відповідачу.

Відповідач в свою чергу був зобов’язаний відповідно до положень пункту 4 Порядку № 105 включити до зведеного звіту про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам згідно з додатком 2 відомості про виплату позивачем середнього заробітку своєму працівнику ОСОБА_3 та подати даний зведений звіт разом з копією звіту позивача до структурного підрозділу соціального захисту населення, визначеного пунктом 2 Порядку № 105, тобто до Департаменту соціального захисту населення Чернігівської обласної державної адміністрації, який є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня.

Отже суд першої інстанції вірно визнав безпідставними доводи відповідача щодо існування суперечностей в трактуванні положень статті 119 КЗпП України та Порядку № 105 в частині поширення дії даних положень на фізичних осіб — підприємців та відповідно невизнання права даних осіб на отримання компенсації середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, а також щодо відсутності юридичних підстав приймати звіти від фізичних осіб-підприємців.

Крім того, судом першої інстанції надано вірну оцінку доводам відповідача про те, що він не є розпорядником бюджетних коштів, які спрямовуються на виплату відповідних компенсацій.

Зокрема, відповідно до пункту 2 Порядку № 105 відповідач є розпорядником зазначених бюджетних коштів нижчого рівна і на нього покладається обов’язок прийняти звіт роботодавця про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам, включити дані про нараховані виплати до зведеного звіту та передати зведений звіт разом з копією включеного до нього звіту розпоряднику бюджетних коштів нижчого рівня — структурному підрозділу з питань соціального захисту населення обласної державної адміністрації. Після надходження бюджетних коштів від зазначеного структурного підрозділу відповідач згідно пункту 4 Порядку № 105 зобов’язаний здійснити відповідні виплати роботодавцям, що подали звіти з метою компенсації їм витрат на виплату працівникам середнього заробітку.

Крім того, в обґрунтування апеляційної скарги відповідачем наведено, що дія Порядку виплати компенсації у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, який був прийнятий у 2015 році, не поширюється на виплати за 2014 рік. Проте колегія суддів апеляційної інстанції вважає такі доводи безпідставними та поділяє в цій частині висновки суду першої інстанції. Зокрема, як зазначалося вище, Порядок № 105 є лише підзаконним нормативно-правовим актом, прийнятим відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України, яка, в свою чергу, встановлює гарантії для працівників відповідно до змін, внесених у 2014 році. Пунктом 1 Порядку № 105 визначено, що компенсації у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період здійснюється за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті за програмою 2501350 «Компенсація підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період», при цьому жодних застережень щодо періоду, за який мають здійснюватися відповідні виплати, Порядок № 105 не містить. При цьому доводи апелянта про те, що в Державному бюджеті 2014 року була відсутня програма 2501350 «Компенсація підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період» на увагу не заслуговують, оскільки позивачем звіт було подано в 2015 році, а відтак і виплати повинні бути проведені в 2015 році.

Також судом першої інстанції надано вірну оцінку листу Департаменту соціального захисту населення Чернігівської обласної державної адміністрації від 19 травня 2015 року № 08-19/4959, у якому міститься посилання на роз’яснення Міністерства соціальної політики України щодо непоширення на фізичних осіб-підприємців Порядку № 105 (а. с. 25).

Зокрема, вказаний лист містить рекомендації щодо застосування Порядку № 105, щодо сфери його дії за колом осіб, які мають право на отримання відповідних компенсацій, та які в свою чергу протирічать положенням статей 3, 7 та 119 КЗпП України та безпідставно звужують права фізичної особи-підприємця, як роботодавця, у порівнянні з правами таких роботодавців, як підприємство, установа та організація.

Отже, в ході судового розгляду повністю підтвердилися доводи позивача щодо протиправності дій відповідача, які полягали в поверненні їй звіту від 24 квітня 2015 року про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівнику, призваному на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, а саме ОСОБА_3.

Крім того є безпідставними доводи апелянта щодо неповного дослідження судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, в частині підтвердження трудових відносин ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та підтвердження призначення платежу згідно копії квитанції.

Зокрема, в силу ст. 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини. Поряд з цим, як уже зазначалось раніше, в рішенні Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 17 березня 2015 року, яке ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 17 квітня 2015 року залишено без змін, встановлено що ОСОБА_3 працював у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 за трудовим договором. Крім того, підставою для відмови у прийнятті від позивача звіту стало те, що на думку управління останнє не має підстав для прийняття таких звітів від фізичних осіб-підприємців, проте оцінка правильності зазначеного звіту відповідачем не надавалась.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. У зв’язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення, сім’ї та праці Новгород-Сіверської міської ради Чернігівської області — залишити без задоволення, а постанову Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 10 червня 2015 року — без змін.

Керуючись ст. ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів ухвалила:

Апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення, сім’ї та праці Новгород-Сіверської міської ради Чернігівської області — залишити без задоволення.

Постанову Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 10 червня 2015 року — без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.