ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

УХВАЛА

від 15 липня 2015 р. № 6-15768св15

Про визнання рішення виконавчого комітету сільської ради та рішення сільської ради про звільнення незаконними, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі: головуючого — Луспеника Д.Д., суддів — Гулька Б.І., Хопти С.Ф., Черненко В.А., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Волосківської сільської ради Менського району Чернігівської області, третя особа — відділ культури та туризму Менської районної державної адміністрації Чернігівської області, про визнання рішення виконавчого комітету сільської ради та рішення сільської ради про звільнення незаконними, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, за касаційними скаргами ОСОБА_3 та Волосківської сільської ради Менського району Чернігівської області на рішення Менського районного суду Чернігівської області від 2 березня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 21 квітня 2015 року, встановила:

У червні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що з 26 березня 2010 року працювала директором Волосківського будинку культури Менського району Чернігівської області на 0,75% ставки. Рішенням виконавчого комітету Волосківської сільської ради від 8 квітня 2014 року № 16 її дії на посаді директора будинку культури 30 березня 2014 року визнані грубим порушенням трудової дисципліни та враховано як прогул, а розпорядженням Волосківської сільської ради від 11 квітня 2014 року № 12 її звільнено з указаної посади у зв’язку з грубим порушенням трудової дисципліни згідно з п. 7 ст. 40 КЗпП України, а 30 березня 2014 року вирішено вважати днем прогулу.

Позивачка вважала її звільнення незаконним, оскільки 30 березня 2014 року не знаходилась на робочому місці у нетверезому стані, а з головою сільської ради у неї виникли неприязні стосунки. Після цього для захисту своїх трудових прав вона зверталася до прокуратури Менського району Чернігівської області, територіальної Державної інспекції з питань праці у Чернігівській області, які порекомендували їй звернутися до суду.

У зв’язку з викладеним позивачка просила поновити їй строк звернення до суду та визнати причини пропуску цього строку поважними; скасувати як незаконні зазначені вище рішення виконавчого комітету та розпорядження сільської ради; поновити її на посаді директора Волосківського будинку культури Менського району Чернігівської області на 0,75% ставки; стягнути на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати їй моральну школу в розмірі 3 тис. грн.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Менського районного суду Чернігівської області від 2 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 21 квітня 2015 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з Волосківської сільської ради Менського району Чернігівської області на користь ОСОБА_3 2 тис. грн. моральної шкоди. В іншій частині позову відмовлено. Розподілено судові витрати.

У касаційних скаргах, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права: ОСОБА_3 просить оскаржені судові рішення скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд; Волосківська сільська рада Менського району Чернігівської області просить судові рішення скасувати й повністю відмовити в задоволенні позову.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, виходив із того, що вона 30 березня 2014 року знаходилась на робочому місці у нетверезому стані, проте була звільнена незаконно, з порушенням вимог ч. 3 ст. 184 КЗпП України, оскільки є одинокою матір’ю та самостійно виховує двох доньок, яким немає 14 років. Разом з тим суд вважав, що позивачка без поважних причин пропустила строк звернення до суду, що є підставою для відмови в позові. Однак, оскільки її звільнено з роботи незаконно, то суд стягнув на її користь моральну шкоду.

Апеляційний суд погодився з таким висновком суду, зазначивши також, що звернення позивачки до різних державних органів з питанням, яке є виключною компетенцією суду, не дає підстав вважати, що такий строк пропущено з поважних причин.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судоми установлено, що ОСОБА_3 у порядку переведення з 26 березня 2010 року працювала директором Волосківського будинку культури Менського району Чернігівської області на 0,75% ставки. Рішенням виконавчого комітету Волосківської сільської ради від 8 квітня 2014 року № 16 її дії на посаді директора будинку культури 30 березня 2014 року визнані грубим порушенням трудової дисципліни та враховано як прогул, а розпорядженням Волосківської сільської ради від 11 квітня 2014 року № 12 її звільнено з указаної посади у зв’язку з грубим порушенням трудової дисципліни згідно з п. 7 ст. 40 КЗпП України, а 30 березня 2014 року вирішено вважати днем прогулу.

Відповідно до п. 7 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння.

Згідно з вимогами ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57–60 ЦПК України.

При цьому у спорах про поновлення на роботі, з урахуванням положень ЦПК України та КЗпП України доведення правомірності звільнення працівника покладено на роботодавця.

У п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 (з відповідними змінами) «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз’яснено, що нетверезий стан працівника може бути підтверджене як медичним висновком, так і іншими видами доказів (ст. 57 ЦПК України), яким суд має дати відповідну оцінку.

У порушення вимог ст. ст. 57–59, 212–214, 303, 315 ЦПК України апеляційний суд погодився з тим, що позивачка 30 березня 2014 року знаходилась на роботі у нетверезому стані, перерахувавши лише надані роботодавцем докази, не давши при цьому будь-якої правової оцінки цим доказам на предмет їх достовірності, достатності, взаємозв’язку з іншими доказами та наведеними запереченнями й доводами ОСОБА_3

Крім того, пославшись на те, що ОСОБА_3 була звільнена незаконно, оскільки були порушені гарантії від звільнення, передбачені ч. 3 ст. 184 КЗпП України, так як вона є одинокою матір’ю та самостійно виховує двох доньок, яким немає 14 років, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про відмову у задоволенні позову через пропуск без поважних причин строку звернення до суду, визначеного ст. 233 КЗпП України (один місяць).

Разом з тим колегія суду повністю не може погодитись з таким висновком апеляційного суду та вважає його передчасним, зробленим без належної правової оцінки всіх доказів у справі.

Так, позивачка була звільнена 11 квітня 2014 року, до суду вона звернулася 11 червня 2014 року, заявивши клопотання про поновлення строку звернення до суду, пославшись на те, що місячний строк нею пропущено з поважних причин, оскільки для захисту своїх трудових прав вона зверталася до прокуратури Менського району Чернігівської області, територіальної Державної інспекції з питань праці у Чернігівській області, які, перевіривши наведені нею обставини, порекомендували їй звернутися до суду.

Норми КЗпП України не містять вичерпного переліку причин, які можна враховувати поважними при пропуску строку звернення до суду, вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи.

Колегія суддів, враховуючи незначний строк пропуску строку звернення до суду, вчинені позивачкою у цей час дії щодо захисту її порушених трудових прав, які суд дійсно вважав порушеними, вважає, що суд у порушення вимог ст. ст. 212, 315 ЦПК України не надав поданим нею доказам належної правової оцінки.

Крім того, не можна погодитись з висновком суду про те, що при відмові в позові за основною позовною вимогою, про поновлення на роботі, можливо стягнути моральну шкоду, яка є похідною вимогою. Зазначений висновок суду є суперечливим, оскільки незалежно від підстав відмови в позові про поновлення на роботі (по суті вимог чи за пропуском строку звернення до суду, пропуск позовної давності), право позивачки є незахищеним, порушене право не відновлено, а, отже, й підстав для відшкодування моральної шкоди, як похідної позовної вимоги, за такі дії відповідача немає.

За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судом не встановлені, судом не дана правова оцінка наданій позивачем довідці лікаря на предмет поважності відсутності на роботі, судове рішення апеляційного суду не може вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалила:

Касаційні скарги ОСОБА_3 та Волосківської сільської ради Менського району Чернігівської області задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 21 квітня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.