ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 1 квітня 2015 р. 6-41цс15

Про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до дочірнього підприємства «Воєнізована аварійно-рятувальна (газорятувальна) служба «Лікво» нафтогазової промисловості» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року, встановила:

У серпні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до дочірнього підприємства «Воєнізована аварійно-рятувальна (газорятувальна) служба «Лікво» нафтогазової промисловості» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (далі — ДП «Лікво») про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Зазначав, що перебував у трудових відносинах з ДП «Лікво».

Наказом в. о. директора ДП «Лікво» ІНФОРМАЦІЯ_1 його було звільнено з роботи з підстав, передбачених пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України), у зв’язку зі скороченням штату працівників. При звільненні виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, проведена не була.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 10 січня 2013 року зобов’язано ДП «Лікво» нарахувати йому додаткову допомогу відповідно до загального стажу роботи на підприємстві, яка передбачена при скороченні чисельності чи штату працівників згідно з пунктом 2.10 колективного договору між адміністрацією та трудовим колективом ДП «Лікво» на 2012–2014 роки в редакції станом на 2 липня 2012 року та пунктом 2.6 Галузевої угоди на 2012–2014 роки, та провести відповідні виплати.

5 липня 2013 року на виконання вищевказаного судового рішення на його картковий рахунок були зараховані стягнені державним виконавцем з ДП «Лікво» кошти у розмірі його тримісячного середнього заробітку в сумі 10216 грн. 79 коп.

Посилаючись на те, що відповідачем у порушення вимог частини першої статті 47 та частини першої статті 116 КЗпП України щодо проведення виплати всіх сум, що належать працівнику в день звільнення, було затримано виплату вищевказаної додаткової допомоги й час затримки склав 257 робочих днів, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, просив на підставі статті 117 КЗпП України стягнути з відповідача на його користь 51 541 грн. 35 коп. середнього заробітку за час затримки виплати вказаної додаткової допомоги (з 27 червня 2012 року до 5 липня 2013 року).

Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2014 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року, рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2014 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ДП «Лікво» на користь ОСОБА_1 10 тис. грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про часткове скасування зазначених судових рішень та прийняття нового рішення про задоволення заявлених позовних вимог у повному обсязі без урахування принципу співмірності, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 117 КЗпП України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

В обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня 2014 року, в якій, на його думку, по-іншому застосовано зазначену правову норму.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 лютого 2015 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ДП «Лікво» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні допущено до провадження Верховного Суду України.

За змістом пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) (у редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 360-4 ЦПК України (у редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року; із змінами, внесеними згідно із Законом № 3932-VI від 20 жовтня 2011 року) суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 з 20 квітня 2004 року перебував у трудових відносинах з ДП «Лікво».

Наказом в. о. директора ДП «Лікво» ІНФОРМАЦІЯ_1 його було звільнено з роботи з підстав, передбачених пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв’язку зі скороченням штату працівників. При звільненні ОСОБА_1 виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, проведена не була.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 10 січня 2013 року зобов’язано ДП «Лікво» нарахувати ОСОБА_1 додаткову допомогу відповідно до загального стажу роботи на підприємстві, яка передбачена при скороченні чисельності чи штату працівників згідно з пунктом 2.10 колективного договору між адміністрацією та трудовим колективом ДП «Лікво» на 2012–2014 роки в редакції станом на 2 липня 2012 року та пунктом 2.6 Галузевої угоди на 2012–2014 роки, та провести відповідні виплати.

Зазначене рішення суду було виконане ДП «Лікво» лише 5 липня 2013 року.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про наявність правових підстав для застосування принципу співмірності при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та зменшення розміру середнього заробітку, що підлягає стягненню з відповідача, до 10 тис. грн.

Разом із тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня 2014 року, яка надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме статті 117 КЗпП України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно зі статтею 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов’язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, — наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи — по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Оскільки у справі, яка переглядається, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум судом задоволені в повному обсязі, то й підстав для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні в суду не було.

Саме з такого розуміння вищевказаних норм матеріального права виходив і суд касаційної інстанції у справі, судове рішення по якій надане заявником для порівняння.

Така сама правова позиція міститься в постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року, від 21 листопада 2011 року та від 16 січня 2012 року.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який, установивши, що при звільненні ОСОБА_1 виплата всіх сум, що належали йому від підприємства, проведена не була, та що рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 10 січня 2013 року було задоволено його позовні вимоги в повному обсязі та зобов’язано ДП «Лікво» нарахувати й виплатити ОСОБА_1 додаткову допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку, дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для застосування принципу співмірності й зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, неправильно застосувавши норми статті 117 КЗпП України, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Отже, судове рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконним, що відповідно до статті 360-4 ЦПК України (у редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року) є підставою для його скасування.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України (у редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року) та частиною третьою статті 360-3 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

* * *
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
у справі № 6-41цс15

За змістом частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, у разі виникнення спору про розміри належних звільненому працівникові сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позовних вимог працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд визначає розмір такого відшкодування з урахуванням розміру спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

У справі, яка переглядається, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум судом задоволені у повному обсязі, отже підстав для застосування принципу співмірності та зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у суду не було.