ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 4 лютого 2015 р. № 3-2гс15

Про стягнення середнього заробітку, компенсації за невикористану щорічну відпустку та моральної шкоди

Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М. Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 23 вересня 2014 року у справі № 927/741/13 за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «НіжинТеплоМережі» (далі — ТОВ «НіжинТеплоМережі») про стягнення середнього заробітку, компенсації за невикористану щорічну відпустку та моральної шкоди, встановили:

З 24 травня 2007 року по 10 вересня 2012 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах із ТОВ «НіжинТеплоМережі».

10 вересня 2012 року ОСОБА_1 було звільнено на підставі пункту 4 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України).

5 квітня 2013 року ОСОБА_1 звернулася до Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області з позовною заявою до ТОВ «НіжинТеплоМережі» про стягнення середнього заробітку за період затримки виплати при звільненні та моральної шкоди. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у день звільнення, всупереч вимогам статті 116 КЗпП України, відповідач не провів повного розрахунку з позивачкою.

Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 5 квітня 2013 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «НіжинТеплоМережі».

Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 4 червня 2013 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «НіжинТеплоМережі» закрито у зв’язку з підвідомчістю цієї справи господарському суду, через порушення господарським судом Чернігівської області провадження у справі про банкрутство ТОВ «НіжинТеплоМережі».

У червні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до господарського суду Чернігівської області з позовом до ТОВ «НіжинТеплоМережі» та зазначила, що 19 лютого 2013 року відповідачем було неправильно нараховано суму компенсації за невикористану відпустку — 4679,16 грн., оскільки на зазначені суми компенсацій, які виплачуються звільненим особам, єдиний соціальний внесок (далі — ЄСВ) не нараховується; після утримання податків відповідач повинен був виплатити ОСОБА_1 4880,86 грн.; просила стягнути 201,70 грн. компенсації за невикористану щорічну відпустку, 41 018,40 грн. середнього заробітку за весь час затримки виплати при звільненні з 11 вересня 2012 року по день фактичного розрахунку — 19 лютого 2013 року та 3441 грн. моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у день звільнення, всупереч вимогам статті 116 КЗпП України, відповідач не провів повного розрахунку з ОСОБА_1.

У січні 2014 року позивачкою було уточнено та збільшено позовні вимоги в частині визначення середнього заробітку за час затримки до 134 547,10 грн., з яких: 130 904,40 грн. — середній заробіток за період затримки з 11 вересня 2012 року по 30 січня 2014 року, а у разі невиплати компенсації за невикористану відпустку до розгляду справи в суді — по день прийняття рішення, 201,70 грн. — компенсація за невикористану щорічну відпустку, 3441 грн. — моральна шкода.

Відповідач подав заяву про застосування строків позовної давності, в якій зазначив, що позивачка пропустила тримісячний строк звернення до суду, оскільки таке право у неї виникло з 11 вересня 2012 року, тобто з моменту звільнення.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням господарського суду Чернігівської області від 6 лютого 2014 року у справі № 927/741/13, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17 квітня 2014 року, позов задоволено частково: стягнуто з ТОВ «НіжинТеплоМережі» на користь ОСОБА_1 201,70 грн. відшкодування надлишково утриманих сум податку на доходи фізичних осіб (далі — ПДФО) та ЄСВ, в іншій частині позову відмовлено. На думку суду, позивачка пропустила тримісячний строк звернення з позовом, оскільки перебіг цього стоку почався з 11 вересня 2012 року, тобто з моменту звільнення, а визнання відповідачем свого боргу та перерахування ОСОБА_1 19 лютого 2013 року частини компенсації за невикористану відпустку не може переривати встановлений тримісячний строк на звернення до суду.

Постановою Вищого господарського суду України від 23 вересня 2014 року у справі № 927/741/13 зазначені судові рішення залишено без змін.

Не погоджуючись із постановою Вищого господарського суду України від 23 вересня 2014 року у справі № 927/741/13, ОСОБА_1 звернулася із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень частини 1 статті 117 та частини 2 статті 233 КЗпП України, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

Ухвалою від 25 грудня 2014 року Вищий господарський суд України допустив до провадження справу № 927/741/13 для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 23 вересня 2014 року.

В обґрунтування неоднакового застосування норм матеріального права заявником надано копії ухвали Верховного Суду України від 8 серпня 2007 року у справі № 6-553св07 та рішення Верховного Суду України від 16 січня 2008 року у справі № 6-1777св07.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню з підстав, наведених нижче.

За змістом статті 111²⁵ Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України) суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 111¹⁶ ГПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 10 вересня 2012 року ОСОБА_1 було звільнено та виплачено їй 4216,70 грн. компенсації за 37 календарних днів невикористаної відпустки.

Також судами встановлено, що після письмового звернення позивачки 18 лютого 2013 року відповідач повідомив про помилкове недоврахування суми компенсації за невикористану відпустку при звільненні ще за 30 календарних днів невикористаної відпустки, у зв’язку з чим 19 лютого 2013 року відповідачем було донараховано ОСОБА_1 5752,20 грн., з яких утримано ПДФО в сумі 867,24 грн. та ЄСВ у сумі 207,08 грн., що становить 4679,16 грн. після утримання податків. Наведене підтверджується довідкою, виданою відповідачем 22 березня 2013 року, з якої позивачці стало відомо про надмірне утримання сум ПДФО та ЄСВ, а відтак — про неповний розрахунок суми компенсації за 30 днів невикористаної відпустки.

Відповідно до частини 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов’язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв’язку з положеннями статей 117, 237¹ цього Кодексу роз’яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов’язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, викладених у Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, які належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивачка пропустила тримісячний строк звернення до суду, перебіг якого почався з 11 вересня 2012 року, тобто з моменту звільнення.

Однак поза увагою суду залишилося те, що і після звільнення ОСОБА_1 відповідач продовжував з нею розрахунки, про що свідчать проведені 19 лютого 2013 року донарахування і виплата позивачці 4679,16 грн. компенсації за 30 календарних днів невикористаної відпустки.

Отже, висновок суду касаційної інсанції про початок перебігу строку звернення до суду з моменту підписання наказу та розрахунку при звільненні є помилковим, оскільки у день звільнення не було проведено фактичного розрахунку з позивачкою та виплати всіх належних їй сум.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 січня 2014 року № 6-159цс13, від 2 липня 2014 року № 6-76цс14.

За таких обставин, залишаючи в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України дійшов передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, у зв’язку з чим прийнята ним постанова є незаконною і на підставі частини 2 статті 111²⁵ ГПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 111²³–111²⁵ Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановили:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 23 вересня 2014 року у справі № 927/741/13 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 статті 111¹⁶ Господарського процесуального кодексу України.