Відповідно до чинного законодавства виконувати роботи, надавати послуги громадянин може як на підставі трудового договору, так і на підставі цивільно-правового договору.

Згідно зі ст. 21 Кодексу законів про працю трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, потрібні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором й угодою сторін.

Порядок укладення цивільно-правових договорів регулюється нормами цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 837 Цивільного кодексу України за договором підряду (цивільно-правовим договором) одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу,.

Під час укладання договору підряду працівник не подає заяву про прийняття його на роботу, роботодавець не видає наказ про зарахування його на певну посаду і не вноситься запис до трудової книжки.

Підрядник не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, не може вимагати гарантій, передбачених для суб’єктів трудових відносин, оскільки він не має статусу працівника, сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.

За цивільно-правовим договором оплачується не процес праці, а її результати, котрі визначають після закінчення роботи і оформляють актами виконаних робіт, на підставі яких провадиться їх оплата.

Визначення правових, фінансових та організаційних засад загальнообов’язкового державного соціального страхування, гарантій працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами здійснюється відповідно до норм Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 23.09.1999 № 1105 (далі — Закон № 1105).

Згідно із ч. 2 ст. 1 Закону № 1105 застрахована особа — фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок (п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464).

Відповідно ст. 18 Закону № 1105 страхуванню у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності та господарювання, у тому числі в іноземних дипломатичних та консульських установах, інших представництвах нерезидентів або у фізичних осіб, а також обрані на виборні посади в органах державної влади, органах місцевого самоврядування та в інших органах.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону № 1105 право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності мають застраховані громадяни України, іноземці, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Це право виникає з настанням страхового випадку в період роботи (включаючи час випробування та день звільнення), якщо інше не передбачено законом.

Враховуючи зазначене, особи, які виконують роботи, надають послуги за цивільно-правовими договорами, відповідно до норм Закону № 1105, не підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, а також добровільному страхуванню, а отже не мають права на отримання матеріального забезпечення за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.