ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 24 вересня 2014 р. № 6-104цс14

Про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Патрюка М.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Укрнафта» в особі нафтогазовидобувного управління «Долинанафтогаз» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2013 року, встановила:

У вересні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що він тривалий час працював у Долинському управлінні технологічного транспорту виробничого об’єднання «Укрнафта» на різних посадах, а з 1 липня 2007 року — на посаді заступника начальника цеху технологічного транспорту в нафтогазовидобувному управлінні «Долинанафтогаз» публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (далі — НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта»).

Наказом начальника НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта» від ІНФОРМАЦІЯ_1 його звільнено з роботи з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України), а саме у зв’язку з винними діями працівника, який безпосередньо обслуговує товарні цінності, що дають підстави для втрати довір’я до нього.

Вважаючи, що його звільнено з роботи незаконно, оскільки він не обслуговував безпосередньо товарні цінності і не може відноситись до кола осіб, яких можна звільнити із зазначених підстав, а також посилаючись на те, що його звільнено без згоди профспілкової організації, членом якої він є, що є порушенням вимог статті 43 КЗпП України, ОСОБА_1 просив поновити його на роботі й стягнути з відповідача на його користь 112 808 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 30 серпня 2011 року до 5 грудня 2012 року, 30 тис. грн на відшкодування моральної шкоди та кошти на відшкодування витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги адвоката.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2012 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: ухвалено поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді заступника начальника цеху технологічного транспорту НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта» з ІНФОРМАЦІЯ_1 й стягнути з ПАТ «Укрнафта» на користь ОСОБА_1 112 808 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 7839 грн 29 коп. звернено до негайного виконання. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 8 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2013 року, зазначене рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення позовних вимог скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У заяві ОСОБА_1 про перегляд зазначеної ухвали суду касаційної інстанції порушується питання про її скасування й направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), — неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України, частини першої статті 43 КЗпП України та частини шостої статті 39 Закону України від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (далі — Закон № 1045-XIV), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Для прикладу наявності зазначеної підстави ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:

28 вересня 2011 року у справі за позовами до Воловецької центральної районної лікарні про визнання наказів про звільнення незаконними, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та скасування наказу про звільнення (№ 6-5499св10);

7 грудня 2011 року у справі за позовом до Івано-Франківського комунального підприємства ТРК «Вежа» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди (№ 6-29683св11);

7 грудня 2011 року у справі за позовом до державного закладу «Одеський національний академічний театр опери та балету» про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (№ 6-26191св11);

1 лютого 2012 року у справі за позовом до державного підприємства «Радіотелевізійний передавальний центр Автономної Республіки Крим» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди (№ 6-34820св12);

18 квітня 2012 року у справі за позовом до державного підприємства «Чернігівський військовий лісгосп» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди (№ 6-4403св12);

12 вересня 2012 року у справі за позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Камелот Тур» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та невиплачених при звільненні сум і відшкодування моральної шкоди (№ 6-25870св12);

21 листопада 2012 року у справі за позовом до сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Андріївське» про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, визнання незаконними та скасування рішення загальних зборів і наказу про звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов’язання вчинити дії (№ 6-38248св12)/

Крім того, ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 23 квітня 2014 року у справі за позовом до державного підприємства «Південна залізниця» про поновлення на роботі, оплату вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди (№ 6-30цс14).

Так, за результатами розгляду касаційних скарг у справах № № 6-5499св10, 6-4403св12, 6-25870св12, 6-38248св12 суд касаційної інстанції дійшов висновку, що основне коло працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, — це особи, які одержують їх під звіт; особи, які здійснюють функції обліку, охорони або управлінські функції щодо розпорядження майном та коштами підприємства, не відносяться до кола працівників, на яких у відповідних випадках поширюється дія пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалених у справі № 6-34820св12, і передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що виконання умови надання попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації на розірвання трудового договору з працівником, який є членом професійної спілки, що діє на підприємстві, в установі та організації, у випадках, передбачених законом, є обов’язковим.

Постановляючи ухвали у справах № 6-29683св11 і № 6-26191св11, суд касаційної інстанції виходив із того, що, визнаючи рішення профспілкового органу про ненадання згоди на звільнення працівника необґрунтованим, суди дали йому оцінку, у той час як закон вимагає лише зазначення в рішенні наявності обґрунтування.

У справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій виходили з того, що позивач, який працював на посаді заступника начальника цеху технологічного транспорту, відноситься до кола осіб, які безпосередньо обслуговують матеріальні цінності, оскільки за своїми посадовими обов’язками він здійснював безпосереднє керівництво й контроль за матеріально-технічним постачанням ремонтних та експлуатаційних матеріалів і за організацією ефективної системи їх обліку та звітності, і відповідно до розпорядження заступника начальника НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта» від 13 травня 2005 року (далі — розпорядження від 13 травня 2005 року) й актів на списання товарно-матеріальних цінностей (запчастин) та про розходи матеріалів і встановлення запасних частин на автомобілі керував матеріально-технічним постачанням цеху, вів реєстр запасних частин, здійснював контроль за їх списанням, тобто фактично діяв як матеріально-відповідальна особа, тому ОСОБА_1 обґрунтовано звільнено з роботи за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України. Крім того, відмова профспілкового комітету в наданні згоди на звільнення позивача не є належним чином обґрунтованою, оскільки під час прийняття такого рішення профспілкової організації не було враховано те, що відповідачу діями позивача завдано шкоду, тому така відмова не може бути підставою для поновлення його на роботі.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування пункту 2 частини першої статті 41, частини сьомої статті 43 КЗпП України, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, постановлених у справах № № 6-5499св10, 6-4403св12, 6-25870св12, 6-38248св12, 6-29683св11, 26191св11.

Судами у справі, яка переглядається, установлено, що наказом Долинського управління технологічного транспорту виробничого об’єднання «Укрнафта» від 10 серпня 1987 року ОСОБА_1 прийнято на роботу в зазначене Долинське управління, яке в подальшому передане до складу НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта» на правах структурного підрозділу.

Із липня 2007 року позивач займав посаду заступника начальника цеху технологічного транспорту (відповідний наказ від 10 липня 2007 року).

Відповідно до посадової інструкції заступника начальника цеху технологічного транспорту НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта» від 2 грудня 2010 року позивач здійснював безпосереднє керівництво й контроль за матеріально-технічним постачанням, пов’язаним з ремонтом транспорту, зберіганням та економним витрачанням запасних частин, ремонтних і експлуатаційних матеріалів, за організацією ефективної системи їх обліку і звітності; вживав заходів для наведення порядку в зберіганні, обліку і видачі паливно-мастильних матеріалів, організовував і контролював зняття залишків пального в баках автотракторної техніки, головував у комісії зі зняття залишків пального в баках автотракторної техніки та ніс персональну відповідальність за ці дії; здійснював контроль за списанням автомобілів, їх агрегатів і вузлів, обладнання та інших матеріальних цінностей, здійснював оформлення документів на розбирання, дефектування і оприбуткування запасних частин, вузлів агрегатів, слідкував за своєчасним зняттям з експлуатації списаних транспортних засобів (пункти 2.18, 2.19, 2.22 посадової інструкції).

Позивач очолював комісії групи Б і В для визначення фактичної потреби в запасних частинах на основі дефектних актів та списання запасних частин на основі відповідних актів згідно з розпорядженням від 13 травня 2005 року.

Разом із тим, як убачається з указаного розпорядження, ОСОБА_1, хоча й був головою комісій груп Б і В та здійснював загальний контроль за виконанням цього розпорядження, до кола матеріально-відповідальних осіб, визначених цим розпорядженням, включений не був.

Судом першої інстанції встановлено, що жодного внутрішнього нормативного акта про порядок, процедуру обліку та списання запасних частин під час ремонту та технічного обслуговування автотранспорту в управлінні не було; не встановлено такий порядок і зазначеним розпорядженням. Будь-яких порушень обліку та списання запасних частин і матеріалів під час ремонту та технічного обслуговування автотранспортної техніки позивачем не допущено.

ОСОБА_1 підписував акти на списання товарно-матеріальних цінностей (запчастин), акти про розходи матеріалів та акти встановлення запасних частин на автомобілі.

Проте згідно з указаними актами їх підписував не лише позивач як голова комісії, а й інші члени комісії та затверджувала їх відповідна посадова особа.

За результатами проведених КРУ ПАТ «Укрнафта» перевірок установлено, що внаслідок неналежного виконання своїх посадових обов’язків і порушень розпоряджень та наказів ПАТ «Укрнафта» заступником начальника цеху технологічного транспорту ОСОБА_1 допущено порушення фінансової дисципліни на загальну суму 126 142 грн 87 коп., у тому числі збитків на 56 422 грн 20 коп. (акт перевірки окремих питань фінансово-господарської діяльності НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта» від 12 липня 2011 року та акт додаткової перевірки фактів, викладених у попередньому акті, від 26 жовтня 2011 року).

Постановою про відмову в порушенні кримінальної справи від 11 листопада 2011 року встановлено, що в ході дослідчої перевірки зібрано дані, які вказують на наявність у діях ОСОБА_1 ознак злочину — неналежного виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що завдало значної матеріальної шкоди інтересам ПАТ «Укрнафта».

Наказом НГВУ «Долинанафтогаз» ПАТ «Укрнафта» від ІНФОРМАЦІЯ_1 позивача звільнено з роботи на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України.

Відповідно до витягу з протоколу засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації НГВУ «Долинанафтогаз» від 14 жовтня 2011 року профспілковий комітет прийняв рішення про ненадання згоди на звільнення заступника начальника цеху технологічного транспорту ОСОБА_1, обґрунтовуючи це тим, що позивач безпосередньо не обслуговував грошові або товарні цінності, тому не міг бути звільнений за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України; посада заступника начальника цеху підприємства нафтогазової промисловості та виконувана позивачем робота не значаться в переліку посад і робіт, які виконуються робітниками, з якими можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність (постанова Державного комітету Ради Міністрів СРСР по праці і соціальним питанням та Секретаріату Всесоюзної центральної Ради професійних спілок від 28 грудня 1977 року № 447/24), тощо.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у разі винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу (пункт 2 частини першої статті 41 КЗпП України).

Для розірвання трудового договору за пунктом 2 частини першої статті 41 КзпП України потрібна наявність таких умов: 1) безпосереднє обслуговування працівником грошових, товарних або культурних цінностей (прийом, зберігання, транспортування, розподіл і т.ін.); 2) винна дія працівника; 3) втрата довір’я до працівника з боку власника або уповноваженого ним органу.

Як роз’яснено в абзаці другому пункту 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», звільнення з підстав втрати довір’я суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і т. ін.), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір’я.

Виходячи з викладеного та розуміння безпосереднього обслуговування грошових і товарних цінностей можна дійти висновку, що основне коло працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, — це особи, які одержують їх під звіт.

Вирішуючи під час розгляду справи про поновлення на роботі працівника, звільненого за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України, питання, чи відноситься позивач до кола працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, суду в кожному конкретному випадку необхідно з’ясувати: чи становить виконання операцій, що пов’язані з таким обслуговуванням цінностей, основний зміст трудових обов’язків позивача; чи носить виконання ним указаних дій відповідальний, підзвітний характер з наявністю обліку, контролю за рухом і зберіганням цінностей.

Висновків по суті про те, що до основного кола працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, відносяться особи, які одержують їх під звіт; особи, які здійснюють функції обліку, охорони або управлінські функції щодо розпорядження майном та коштами підприємства, не відносяться до вказаного кола працівників і такі особи не можуть бути суб’єктами звільнення за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України, дійшов і суд касаційної інстанції під час розгляду касаційних скарг у справах № № 6-5499св10, 6-4403св12, 6-25870св12, 6-38248св12.

Проте у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій, не давши належної оцінки посадовій інструкції, не встановивши, чи становить виконання операцій, що пов’язані з безпосереднім обслуговуванням цінностей, основний зміст трудових обов’язків позивача, помилково виходили з того, що позивач є фактично матеріально-відповідальною особою.

Крім того, розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП, може бути здійснено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник відповідно до частини першої статті 43 КЗпП.

Згідно із частиною сьомою статті 43 КЗпП України та частиною шостою статті 39 Закону № 1045-XIV рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Тобто, за змістом цих норм суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з’ясувати, чи містить рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору правове обґрунтування такої відмови, і не має права давати оцінку обґрунтованості самого рішення. І лише у разі відсутності в рішенні обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору власник або повноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і таке звільнення суд визнає законним у разі дотримання інших установлених законодавством вимог для звільнення.

Такого по суті висновку дійшов і суд касаційної інстанції, постановляючи ухвали від 7 грудня 2011 року у справах № № 6-29683св11 і 6-26191св11.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції обговорив правомірність такого обґрунтування, що лежить поза межами компетенції суду, а також не врахував те, що наведеною нормою закону власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди профспілкового комітету лише у разі, якщо в рішенні цього виборного органу взагалі немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, а не за неправильного її обґрунтування.

Посилання заявника на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 квітня 2014 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки така постанова не є рішенням суду касаційної інстанції, а прийнята за результатами розгляду скарги про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції.

Таким чином, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, — неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною.

За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Правова позиція
(постанова Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року № 6-104цс14)

При розгляді справи про поновлення на роботі працівника, звільненого за пунктом 2 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України, суду, крім іншого, необхідно з’ясувати: чи становить виконання операцій, що пов’язані з безпосереднім обслуговуванням цінностей, основний зміст трудових обов’язків позивача; чи носить виконання ним указаних дій відповідальний, підзвітний характер з наявністю обліку, контролю за рухом і зберіганням цінностей.

Крім того, перевіряючи дотримання відповідачем при звільненні з роботи позивача вимог частини сьомої статті 43 Кодексу законів про працю України та частини шостої статті 39 Закону України від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», суд повинен з’ясувати, чи містить рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору правове обґрунтування такої відмови, не даючи при цьому оцінки обґрунтованості самого рішення.