ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 2 липня 2014 р. № 6-76цс14

Щодо стягнення невиплаченої зарплати й компенсації за невикористану відпустку

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., — розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до комунального підприємства Дніпропетровської обласної ради «Аульський водовід» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2014 року, встановила:

У вересні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що вона працювала у комунальному підприємстві Дніпропетровської обласної ради «Аульський водовід» (далі — КП «Аульський водовід») на посаді машиніста насосних очисних споруд, ІНФОРМАЦІЯ_1 звільнена з роботи, однак при звільненні відповідач не провів із нею повний розрахунок. Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 20 травня 2011 року з відповідача на її користь стягнуто невиплачену заробітну плату за період з 1 січня 2009 року до 3 березня 2009 року в сумі 2 339 грн. 41 коп. та компенсацію за невикористану відпустку за період роботи з 1 грудня 2008 року до 3 березня 2009 року в розмірі 595 грн. 40 коп. На виконання рішення суду було видано виконавчий лист, на підставі якого у відділі державної виконавчої служби Криничанського районного управління юстиції Дніпропетровської області (далі — ВДВС Криничанського РУЮ) було відкрито виконавче провадження, яке неодноразово припинялось та поновлювалось, у зв’язку з чим із відповідача було стягнуто лише заборгованість із заробітної плати, однак компенсація за невикористану відпустку в розмірі 595 грн. 40 коп. не була сплачена, чим порушено вимоги статті 116 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України).

ОСОБА_1 просила суд стягнути з КП «Аульський водовід» на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 1 січня 2011 року до дня ухвалення рішення суду в сумі 66 114 грн. 23 коп.

Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 14 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на вищенаведені судові рішення на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України).

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 116, 117 КЗпП України.

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, від 10 липня 2013 року, від 24 липня 2013 року, від 14 серпня 2013 року, рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року та ухвалу Верховного Суду України від 3 березня 2010 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2014 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Судами під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_1 працювала у КП «Аульський водовід» на посаді машиніста насосних очисних споруд. ІНФОРМАЦІЯ_1 позивачка була звільнена з роботи, однак при звільненні КП «Аульський водовід» не провів із нею повний розрахунок. Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 20 травня 2011 року постановлено стягнути з КП «Аульський водовід» на її користь невиплачену заробітну плату за період з 1 січня 2009 року до 3 березня 2009 року в сумі 2339 грн. 41 коп. та компенсацію за невикористану відпустку за 6 днів за період роботи з 1 грудня 2008 року до 3 березня 2009 року в розмірі 595 грн. 40 коп.; у задоволенні позовних вимог у частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 4 березня 2009 року до 31 грудня 2010 року відмовлено у зв’язку з відсутністю вини КП «Аульський водовід».

На підставі виконавчого листа від 29 вересня 2011 року ВДВС Криничанського РУЮ було відкрито виконавче провадження по стягненню з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації за невикористану відпустку. Згодом постановою ВДВС Криничанського РУЮ від 2 грудня 2011 року виконавче провадження було зупинено у зв’язку з порушенням справи про банкрутство КП «Аульський водовід».

Суму заборгованості із заробітної плати в розмірі 2 339 грн. 41 коп. ОСОБА_1 отримала.

Компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 595 грн. 40 коп. КП «Аульський водовід» повністю виплатило лише після пред’явлення позову — 16 жовтня 2013 року.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відсутня вина відповідача в непроведенні ВДВС Криничанського РУЮ виконавчих дій щодо стягнення належних позивачці коштів у зв’язку з порушенням справи про банкрутство відповідача. Крім того, як зазначив суд, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яку ОСОБА_1 просить стягнути з відповідача порівняно із сумою невиплаченої відповідачем компенсації за невикористану відпустку перевищує останню більше ніж у 100 разів, що не відповідає принципу співмірності та справедливості.

У наданих заявницею для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2013 року, від 24 липня 2013 року, від 14 серпня 2013 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що порушення процедури банкрутства не може свідчити про відсутність вини роботодавця в невиплаті працівникові належних коштів при звільненні та не звільняє його від цього обов’язку.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 116, 117 КЗпП України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Разом із тим зміст наданих для порівняння рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, ухвали Верховного Суду України від 3 березня 2010 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року не свідчить про ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на корить працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (частина шоста статті 12 у редакції Закону від 13 липня 2002 року, частина п’ята статті 19 у редакції Закону від 18 січня 2013 року, які були чинними на час існування спірних правовідносин) дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Порушення процедури про банкрутство роботодавця, наявність тривалого періоду здійснення виконавчих дій органами державної виконавчої служби, незначна частка заборгованості підприємства перед працівником у виплаті компенсації за невикористану відпустку порівняно із сумою середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку не може свідчити про відсутність вини роботодавця в невиплаті працівникові належних коштів і не є підставою для звільнення роботодавця від обов’язку сплатити зазначені кошти.

Ураховуючи викладене, ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтею 360³ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Правова позиція у справі № 6-76цс14

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на корить працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (частина шоста статті 12 у редакції Закону від 13 липня 2002 року, частина п’ята статті 19 у редакції Закону від 18 січня 2013 року, які були чинними на час існування спірних правовідносин) дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Порушення процедури про банкрутство роботодавця, наявність тривалого періоду здійснення виконавчих дій органами державної виконавчої служби, незначна частка заборгованості підприємства перед працівником у виплаті компенсації за невикористану відпустку порівняно із сумою середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку не може свідчити про відсутність вини роботодавця в невиплаті працівникові належних коштів і не є підставою для звільнення роботодавця від обов’язку сплатити зазначені кошти.