ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ

від 18 лютого 2014 р. № 212/11/14-14

Щодо забезпечення однакового застосування законодавства під час розгляду та вирішення адміністративних справ

Апеляційним адміністративним судам

Для забезпечення однакового застосування законодавства під час розгляду та вирішення адміністративних справ, предметно підсудних місцевим загальним судам як адміністративним судам, Вищий адміністративний суд України надсилає огляд судових рішень, підготовлений за матеріалами судових рішень Вищого адміністративного суду України, ухвалених у касаційному порядку.

1. Наявність заборгованості перед Пенсійним фондом України зі сплати страхових внесків не може бути підставою для відмови у здійсненні перерахунку пенсії, оскільки відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, в якому працює застрахована особа.

5 листопада 2012 року позивач звернувся до суду з позовом про перерахунок пенсії. Свої вимоги обґрунтував тим, що він є працюючим пенсіонером та відповідно до статей 40, 42 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (далі — Закон) має право на перерахунок пенсії після двох відпрацьованих років з урахуванням страхового стажу після призначення пенсії.

Постановою Селидівського міського суду Донецької області від 20 грудня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2013 року, позовні вимоги задоволено. Визнано протиправними дії відповідача щодо відмови в перерахунку пенсії та зобов’язано Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області зарахувати до страхового стажу для перерахунку пенсії позивача період роботи у відокремленому підрозділі «Охорона» Державного підприємства «Селидіввугілля» (далі — ВП «Охорона») з 1 червня по 31 грудня 2010 року та з 1 червня по 30 червня 2012 року, та здійснити перерахунок і виплату пенсії з 1 серпня 2012 року.

Під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій встановили таке.

Позивач перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області, отримує пенсію за віком і після її призначення продовжує працювати. 6 серпня 2012 року позивач звернувся до відповідача із заявою про перерахунок пенсії за стажем та заробітком. Рішенням Управління Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області від 8 серпня 2012 року № 229 у перерахунку пенсії було відмовлено з посиланням на те, що позивач не має необхідного страхового стажу, а саме 24 місяців. Після перерахунку пенсії на дату звернення позивача його страховий стаж становить 1 рік 5 місяців. Період роботи у ВП «Охорона» з 1 червня по 31 грудня 2010 року та з 1 червня по 30 червня 2012 року неможливо зарахувати до страхового стажу, так як, згідно з даними персоніфікованого обліку Пенсійного фонду, страхові внески не сплачені.

Відповідно до частини четвертої статті 42 Закону в разі, якщо застрахована особа після призначення пенсії продовжувала працювати, провадиться перерахунок пенсії з урахуванням страхового стажу після призначення пенсії. Кожний наступний перерахунок пенсії провадиться не раніш як через два роки після попереднього перерахунку з урахуванням страхового стажу після призначення пенсії. Перерахунок пенсії здійснюється із заробітної плати (доходу), з якої була обчислена пенсія, або за періоди страхового стажу, зазначені в частині першій статті 40 цього Закону.

Частина перша статті 40 Закону передбачає, що для обчислення пенсії враховується заробітна плата (дохід) за будь-які 60 календарних місяців страхового стажу підряд до 1 липня 2000 року, незалежно від перерв, та за весь період страхового стажу, починаючи з 1 липня 2000 року.

Суди встановили, що із заробітної плати позивача щомісяця утримувалася сума страхових внесків, у тому числі з 1 червня по 31 грудня 2010 року та з 1 червня по 30 червня 2012 року.

Щодо відмови відповідача в перерахунку пенсії через неперерахування ВП «Охорона» страхових внесків, то відповідно до статті 106 Закону відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, в якому працює позивач, так як саме воно нараховує страхові внески із заробітної плати застрахованої особи.

За результатом розгляду справи Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок щодо зарахування позивачу до страхового стажу спірних періодів, оскільки із його заробітної плати щомісяця утримувалася сума страхових внесків.

(Ухвала Вищого адміністративного суду України від 1 жовтня 2013 року, реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень — 34430053).

2. Із 7 жовтня 2009 року виплата пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009.

У квітні 2011 року позивач звернувся з позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області про визнання протиправною відмови щодо поновлення нарахування та виплати пенсії за віком.

16 грудня 2011 року постановою Сєвєродонецького міського суду Луганської області, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2012 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач є громадянином України, що підтверджується копією паспорта, постійно мешкає в Ізраїлі.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення» позивачеві у 1992 році на підставі його заяви була призначена пенсія за віком. Із 2002 року виплата пенсії була припинена відповідно до статей 47, 49 цього Закону.

26 січня 2011 року позивач звернувся до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області про поновлення виплати пенсії за віком, на що йому було відмовлено з підстав неможливості перераховування пенсії, оскільки він проживає за межами України.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування» (далі — Закон) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 Закону в разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від’їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Конституційний Суд України Рішенням від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов’язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України, визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

Отже, із 7 жовтня 2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009.

Після прийняття Конституційним Судом України цього Рішення і на час розгляду справи інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україна не уклала відповідного договору, не прийнято.

З огляду на викладене Вищий адміністративний суд України рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував та ухвалив нове рішення про задоволення позову.

(Постанова Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2013 року, реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень — 33358135).

3. Умовою зарахування часу проходження строкової військової служби до стажу роботи, що дає право на призначення пільгової пенсії, є, зокрема, факт роботи особи на момент призову за професією або обіймання посади, що передбачала право на пенсію на пільгових умовах.

У липні 2012 року позивач звернувся до суду з позовом про визнання дій Управління Пенсійного фонду України в м. Брянці Луганської області протиправними та зобов’язання відповідача зарахувати до стажу на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за Списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, зайнятість в яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 2003 року № 36 (далі — Список № 1), строкової військової служби з 10 травня 1984 року по 23 червня 1986 року та здійснити перерахунок пенсії з 1 січня 2012 року.

Постановою Брянківського міського суду Луганської області від 10 вересня 2012 року позовні вимоги задоволено.
Ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2012 року постанову Брянківського міського суду Луганської області від 10 вересня 2012 року залишено без змін.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України зазначив таке.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Частиною першою статті 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та абзацом другим частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» визначено, що час перебування громадян України на військовій службі зараховується до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Час проходження строкової військової служби зараховується до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, якщо на момент призову на строкову військову службу особа навчалася за фахом у професійно-технічному навчальному закладі, працювала за професією або займала посаду, що передбачала право на пенсію на пільгових умовах до введення в дію Закону України «Про пенсійне забезпечення» або на пенсію за віком на пільгових умовах до набрання чинності Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Час навчання в професійно-технічному навчальному закладі і час проходження строкової військової служби, які зараховуються до пільгового стажу, не повинні перевищувати наявного стажу роботи, що дає право на пенсію на пільгових умовах.

Таким чином, умовою зарахування часу проходження строкової військової служби до стажу роботи, що дає право на призначення пільгової пенсії, є, зокрема, факт роботи особи на момент призову за професією або обіймання посади, що передбачала право на пенсію на пільгових умовах.

Записом у трудовій книжці підтверджується, що позивач на момент призиву на службу до Радянської Армії працював на посаді автослюсаря першого розряду Брянської автобази.

Така посада не значиться у Списку № 1, робота в яких дає право на державну пенсію на пільгових умовах і в пільгових розмірах.

Таким чином, позивач на момент призову на строкову військову службу працював на посаді, яка не дає права на державну пенсію на пільгових умовах і в пільгових розмірах, тому відсутня підстава для зарахування періоду строкової військової служби позивача до стажу роботи саме за Списком № 1.

З урахуванням викладеного Вищий адміністративний суд України постанову суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

(Постанова Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2013 року, реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень — 33431959).

4. В особи, яка звільнилася з військової служби після 11 березня 2000 року, відсутнє право на одержання грошової компенсації замість продовольчих пайків.

У квітні 2009 року позивач звернулася до суду з позовом до військової частини 2269 з вимогами про стягнення заборгованості за продовольче пайкове забезпечення.

Олександрівський районний суд Кіровоградської області постановою від 14 липня 2008 року в задоволенні адміністративного позову про стягнення заборгованості за продовольчий пайок відмовив.

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 21 травня 2009 року апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, постанову Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 14 липня 2008 року залишив без змін.

Під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій встановили таке.

Наказом командира військової частини позивача звільнено з військової служби в запас Збройних Сил України згідно з пунктом «в» статті 85 (за станом здоров’я) та з 22 вересня 2005 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. По день звільнення позивач перебувала на продовольчому та речовому забезпеченні у військовій частині 2269.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України зазначив таке.

Відповідно до вимог частини другої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (у редакції, яка діяла до 11 березня 2000 року) військовослужбовці одержують за рахунок держави грошове забезпечення, а також речове майно і продовольчі пайки або за бажанням військовослужбовця грошову компенсацію замість них.

Частиною другою статті 9 цього Закону визначено, що порядок і розміри грошового та матеріального забезпечення військовослужбовців та компенсації замість речового майна і продовольчих пайків встановлюються Кабінетом Міністрів України з урахуванням коефіцієнта індексації грошових доходів.

На виконання вимог вказаного Закону Кабінет Міністрів України 12 березня 1996 року прийняв постанову № 316 «Про норми забезпечення продовольчими пайками військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства, військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу Міністерства внутрішніх справ».

Дію частини другої статті 9 вказаного Закону в частині одержання військовослужбовцями речового майна і продовольчих пайків або за бажанням військовослужбовців грошової компенсації замість них призупинено Законом України від 17 лютого 2000 року № 1459-III «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів». Закон набув чинності 11 березня 2000 року.

Із січня 2001 року набула чинності стаття 16 Закону України від 6 грудня 1991 року № 1934-XII «Про Збройні Сили України», якою військовослужбовцям гарантувалося одержання за рахунок держави житла, фінансового, речового, продовольчого, медичного (у тому числі санаторно-курортного) та інших видів забезпечення у розмірах, які визначаються Кабінетом Міністрів України і враховують характер та умови службової діяльності, стимулюють заінтересованість громадян України у військовій службі.

Цим Законом не передбачено отримання грошової компенсації за неотримане продовольче забезпечення.

29 березня 2002 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 426 «Про норми харчування військовослужбовців Збройних Сил, інших військових формувань та осіб рядового, начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту та Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації», яка також не передбачала компенсації за продовольче забезпечення.

Отже, грошова компенсація замість продовольчих пайків була передбачена законодавством України до 11 березня 2000 року.

За результатом розгляду справи Вищий адміністративний суд України зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення на користь позивача грошової компенсації замість неотриманих продовольчих пайків з березня 2000 року по вересень 2005 року.

(Ухвала Вищого адміністративного суду України від 19 вересня 2013 року, реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень — 33666040).

5. У разі невиконання боржником без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення суду, що зобов’язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, на державного виконавця покладено обов’язок накласти на боржника штраф.

У травні 2012 року позивач звернувся до суду з позовом до Деснянського відділу державної виконавчої служби Чернігівського міського управління юстиції про визнання незаконною постанови заступника начальника Деснянського відділу Державної виконавчої служби Чернігівського міського управління юстиції про закінчення виконавчого провадження.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що оскаржувана постанова про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа про зобов’язання Управління Пенсійного фонду України в м. Чернігові здійснити перерахунок пенсії йому, як учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, відповідно до статей 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з розрахунку 8 мінімальних пенсій за віком та 75% мінімальної пенсії за віком, що розраховується з розміру прожиткового мінімуму, встановленого для відповідної категорії населення, та забезпечити її виплату винесена передчасно, без вчинення обов’язкових дій і всупереч існуючим нормам Закону України «Про виконавче провадження» та є незаконною.

Постановою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 5 червня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2012 року, позов задоволено та визнано незаконною постанову заступника начальника Деснянського відділу державної виконавчої служби Чернігівського міського управління юстиції про закінчення виконавчого провадження.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 4 листопада 2011 року Новозаводський районний суд міста Чернігова видав виконавчий лист на примусове виконання рішення суду про задоволення вимог позивача до Управління Пенсійного фонду України в місті Чернігові, яким зобов’язав Управління Пенсійного фонду України в місті Чернігові здійснити перерахунок пенсії позивачу, як учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, відповідно до статей 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» із розрахунку 8 мінімальних пенсій за віком та 75% мінімальної пенсії за віком, що розраховується з розміру прожиткового мінімуму, встановленого для відповідної категорії населення, та забезпечити її виплату.

Постановою заступника начальника Деснянського відділу державної виконавчої служби Чернігівського міського управління юстиції від 26 березня 2012 року відкрито виконавче провадження з виконання вищевказаного виконавчого листа і надано боржнику строк для самостійного виконання рішення суду до 3 квітня 2012 року.

7 травня 2012 року заступник начальника Деснянського відділу державної виконавчої служби Чернігівського міського управління юстиції виніс постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 11 частини першої статті 49, статті 50 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки при здійсненні виконавчих дій встановлено факт нарахування позивачу заборгованості та неможливість виконання рішення суду в частині здійснення виплати без участі боржника.

При цьому, як встановлено судами, рішення в частині виплати не виконується боржником у зв’язку з незалежними обставинами — відсутністю коштів для цього виду виплат, внаслідок чого застосування до боржника штрафів, передбачених статтями 75, 89 Закону України «Про виконавче провадження», відповідач не вважає за можливе.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України зазначив таке.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини в пункті 74 рішення у справі «Іммобільяре Саффі проти Італії» зазначив, що орган державної влади не має права посилатися на брак коштів на виправдання неспроможності виконати судове рішення про виплату боргу.

Водночас статтею 6 Конвенції передбачено право на справедливий суд.

Європейський суд з прав людини в пункті 40 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» зазначив, що право на суд було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави допускала невиконання остаточного та обов’язкового судового рішення на шкоду одній зі сторін.

Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (рішення у справі «Піалопулос та інші проти Греції», пункт 68).

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначено Законом України «Про виконавче провадження».

Згідно з частиною першою статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до частин першої — третьої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження» після відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом, що зобов’язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, державний виконавець перевіряє виконання рішення не пізніше ніж на наступний день після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, його виконання перевіряється не пізніше наступного робочого дня після відкриття виконавчого провадження.

У разі невиконання зазначених вимог без поважних причин державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 цього Закону і не пізніше п’яти робочих днів з дня його накладення повторно перевіряє стан виконання рішення.

Якщо рішення не виконано і виконання може бути проведено без участі боржника, державний виконавець організовує виконання відповідно до повноважень, наданих йому законом, та вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом. При цьому на боржника повторно накладається штраф у порядку, встановленому статтею 89 цього Закону.

У разі якщо виконати рішення без участі боржника неможливо, державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 цього Закону та вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом, після чого виносить постанову про закінчення виконавчого провадження, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, і повертає виконавчий документ до суду чи іншого органу (посадової особи), що його видав.

Відповідно до положень частини першої статті 89 Закону України «Про виконавче провадження» у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника — фізичну особу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на посадових осіб — від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на боржника — юридичну особу — від сорока до шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.

Частиною другою цієї ж статті встановлено, що у разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин державний виконавець у тому ж порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до правоохоронних органів з поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності відповідно до закону.

За результатом розгляду справи Вищий адміністративний суд України вважає правильними висновки судів першої та апеляційної інстанцій про передчасність винесення державним виконавцем Деснянського відділу державної виконавчої служби Чернігівського міського управління юстиції спірної постанови з огляду на невжиття ним усіх передбачених законом заходів (накладення на боржника штрафу тощо) для належного виконання судового рішення.

(Ухвала Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2013 року, реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень — 33520880).

6. Ухвали суду першої інстанції, постановлені у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

У травні 2012 року позивач звернувся до суду з позовом до т. в. о. заступника начальника Східної митниці, начальника служби боротьби з контрабандою та порушенням митних правил, в якому просив скасувати постанову у справі про порушення митних правил.

Лисичанський міський суд Луганської області ухвалою від 21 травня 2012 року позов залишено без розгляду на підставі статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України у зв’язку з пропуском строку на звернення до суду.

Донецький апеляційний адміністративний суд ухвалою від 5 липня 2012 року апеляційне провадження закрив; справу повернув до суду першої інстанції.

Ухвала суду апеляційної інстанції, з посиланням на частину другу статті 171² Кодексу адміністративного судочинства України, мотивована відсутністю у скаржника права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції у справі з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності та недопустимістю розгляду справи в апеляційному порядку.

Переглядаючи оскаржуване рішення в касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України зазначив таке.

Статтею 171² Кодексу адміністративного судочинства України встановлено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності.

Частиною другою цієї статті передбачено, що рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах цієї категорії є остаточним і оскарженню не підлягає.

Разом із цим вказане правило стосується лише рішень, ухвалених судом по суті спору.

У цьому разі спір по суті не вирішувався, суд першої інстанції позов залишив без розгляду на підставі статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України з посиланням на пропущення позивачем строку звернення до адміністративного суду та відсутність підстав для визнання причин пропуску строку поважними.

Відповідно до статті 158 цього Кодексу судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови; судове рішення, яким суд зупиняє чи закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали.

Як встановлено частиною другою статті 185 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від постанови суду повністю або частково у випадках, встановлених цим Кодексом.

Частиною другою статті 155 цього Кодексу встановлено, що ухвала суду про залишення позовної заяви без розгляду може бути оскаржена.

Отже, питання щодо апеляційного перегляду ухвали про залишення позовної заяви без розгляду повинно вирішуватися з урахуванням загальних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

За результатом розгляду справи Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції частина друга статті 171² Кодексу адміністративного судочинства України застосована неправильно, у зв’язку з чим рішення суду апеляційної інстанції скасував, а справу направив для подальшого апеляційного розгляду.

(Ухвала Вищого адміністративного суду України від 14 серпня 2013 року, реєстраційний номер судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень — 33039895).

Цей лист пропонуємо довести до відома суддів апеляційних судів та місцевих загальних судів як адміністративних судів для врахування при здійсненні правосуддя.