ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 14 червня 2005 р. № 30/18-05
Про стягнення штрафних санкцій за нестворення робочих місць для працевлаштування інвалідів
Відмовлено в допуску до провадження за винятковими обставинами ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 29 вересня 2005 року
Вищий господарський суд України у складі: […], розглянувши касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Буоноліо», м. Березань Київської області, на постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 31.03.2005 зі справи № 30/18-05 за позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі — Відділення), м. Київ, до товариства з обмеженою відповідальністю «Буоноліо» (далі — Товариство) про стягнення 47495 грн., за участю представників: […], встановив:
Відділення звернулося до господарського суду Київської області з позовом про стягнення з Товариства 47495 грн. штрафних санкцій за нестворення 8 робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2003 році.
Рішенням названого суду від 28.01.2005, залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 31.03.2005, позов задоволено частково: стягнуто з Товариства на користь Відділення 41558 грн. штрафних санкцій, в іншій частині позову відмовлено.
Прийняті судові рішення мотивовано працевлаштуванням відповідачем у 2003 році одного інваліда та невиконанням ним обов’язку зі створення семи робочих місць для працевлаштування інвалідів, покладеного на нього Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.91 № 875-XII (далі — Закон № 875).
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Товариство просить постанову апеляційного господарського суду від 31.03.2005 скасувати через неправильне застосування норм матеріального і процесуального права та припинити провадження у справі.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення судами першої і апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши представників сторін, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.
Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:
— відповідно до середньооблікової чисельності штатних працівників (206 осіб) відповідач у 2003 році мав створити 8 робочих місць для працевлаштування інвалідів;
— фактично в 2003 році Товариством працевлаштовано 1 інваліда — К[…], який є інвалідом 2 групи і якого прийнято на роботу з 01.10.2003, на підтвердження чого подано посвідчення інваліда та витяг з наказу від 01.10.2003 № 75-К (а. с. 22, 24);
— відповідач не надав доказів, що у 2003 році ним проводилася робота зі створення робочих місць для інвалідів та їх подальшого працевлаштування;
— відповідач шляхом подання встановленої звітності не повідомляв Березанський міський центр зайнятості про наявність вільних та вакантних посад для працевлаштування інвалідів, що підтверджується змістом звітів за формою № 3-ПН за січень — грудень 2003 року (а. с. 65–76);
— Товариство за 2003 рік штрафні санкції до Фонду соціального захисту інвалідів не перераховувало, що підтверджується листом Баришівської об’єднаної державної податкової інспекції від 15.11.2004 № 4341/23 (а. с. 64);
— з урахуванням середньорічної заробітної плати на підприємстві в 2003 році (5937 грн.) розмір штрафних санкцій за нестворення 7 робочих місць для інвалідів має становити 41 558 грн.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про правомірність стягнення з відповідача штрафних санкцій, передбачених статтею 20 Закону № 875.
Частиною першою статті 19 цього Закону для підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік — у кількості одного робочого місця.
Відповідно до частини першої статті 20 Закону № 875 підприємства (об’єднання), установи і організації, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об’єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Таким чином, для правильного вирішення даного спору господарським судам належало з’ясувати, яку кількість робочих місць для інвалідів відповідач мав створити та яку кількість фактично створив.
При цьому висновок попередніх судових інстанцій про створення відповідачем одного робочого місця для інваліда (працював три місяці) не ґрунтується на чинному законодавстві.
Так, з метою здійснення моніторингу виконання Закону № 875 наказом Державного комітету статистики України від 10.01.2002 № 49 затверджено форму державної статистичної звітності № 10-ПІ поштова — річна «Звіт про зайнятість інвалідів», відповідно до якої до уваги береться середньооблікова чисельність штатних працівників та інвалідів (штатних працівників, яким за висновками медико-соціальних експертних комісій встановлена інвалідність), яка визначається відповідно до підпунктів 3.3.1–3.3.3 Інструкції зі статистики чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві України (далі — Інструкція), затвердженої наказом Міністерства статистики України від 07.07.95 № 171 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 07.08.95 за № 287/823.
Пунктом 3.1 Інструкції передбачено, що для визначення чисельності працівників підприємства за будь-який період (місяць, квартал, з початку року, рік) недостатньо мати чисельність працівників на дату, наприклад, тільки на початок або кінець звітного періоду, тому що в цих показниках не враховуються зміни, що відбулися протягом розглянутого періоду.
Відповідно до пункту 3.2 Інструкції середньооблікова чисельність працівників за звітний місяць обчислюється шляхом підсумовування чисельності працівників облікового складу за кожний календарний день звітного місяця, тобто з 1 по 30 або 31 (для лютого — по 28 або 29 число), включаючи святкові (неробочі) і вихідні дні і ділення одержаної суми на число календарних днів звітного місяця.
Згідно з підпунктом 3.3.3 Інструкції середньооблікова чисельність працівників за період з початку року (в тому числі за квартал, півріччя, 9 місяців, рік) обчислюється шляхом підсумовування середньооблікової чисельності працівників за всі місяці роботи підприємства, що минули за період з початку року до звітного місяця включно, та ділення одержаної суми на кількість місяців за період з початку року.
З огляду на наведене фактична тривалість роботи кожного інваліда на підприємстві впливає на показник кількості працюючих інвалідів у звітному періоді, а факт виконання відповідачем нормативу в частині створення одного робочого місця шляхом працевлаштування інваліда підлягає перевірці.
Положенням про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (далі — Положення), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95 № 314, визначено, що робоче місце інваліда — це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об’єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда (пункт 1); робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда (пункт 3); підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів (пункт 5).
Пунктом 14 Положення встановлено, що підприємства: у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до 1 лютого року, що настає за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Частиною першою статті 18 Закону № 875 і пунктом 10 Положення передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров’я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Отже, законодавство України обов’язок з безпосереднього працевлаштування інвалідів поклало на органи Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцеві ради, громадські організації інвалідів, але цьому мають передувати певні дії підприємств (об’єднань), установ і організацій зі створення робочих місць для інвалідів та з відповідного інформування зазначених органів з метою працевлаштування інвалідів.
Проте ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не з’ясовано: чи вживалися органами, визначеними в статті 18 Закону № 875, заходи щодо працевлаштування інвалідів на робочі місця до Товариства; з яких причин не направлялися до відповідача інваліди для працевлаштування.
Між тим, на необхідність з’ясування цих обставин звертав увагу й Верховний Суд України в постановах від 20.07.2004 зі справи № 2-23/9789-03, від 11.01.2005 зі справи № 6/203, від 25.01.2005 зі справи № 8/203-04 та інших.
Згідно з частинами третьою та четвертою статті 20 Закону № 875 сплату штрафних санкцій підприємства (об’єднання), установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов’язкових платежів); у разі відсутності коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на майно підприємства (об’єднання), установи і організації в порядку, передбаченому законом.
Виходячи з системного аналізу наведених норм цього Закону, звернення стягнення на майно підприємства може бути здійснено лише за наявності одночасно двох умов, а саме: коли у цього підприємства:
— відсутні кошти на поточних рахунках у банківських установах станом на визначений законодавством строк сплати нарахованих штрафних санкцій за звітний період;
— за даними податкової звітності обліковано наявність прибутку після сплати всіх податків і зборів (обов’язкових платежів) у звітний період.
Наведене дає підстави вважати, що в разі відсутності у відповідача облікованого прибутку за звітний період стягнення штрафних санкцій на підставі статті 20 Закону № 875 не допускається.
Таку правову позицію викладено і в Постанові Верховного Суду України від 15.01.2003 зі справи № 4292/1-36.
Проте попередніми судовими інстанціями розмір прибутку або збитків Товариства в 2003 році не встановлено.
Крім того, попередніми судовими інстанціями не враховано, що відповідно до пункту 4 Розділу IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу України норми цього Кодексу поширюють свою дію на правовідносини зі створення робочих місць для інвалідів у 2003 році (з урахуванням періоду вчинення порушення та встановленого терміну сплати штрафних санкцій).
Між тим, ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не з’ясовано питання щодо дотримання позивачем строків застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій (якими є штрафні санкції за нестворення робочих місць для інвалідів), передбачених статтею 250 Господарського кодексу України: не встановлено дату виявлення порушення та не досліджено, чи відбулося звернення позивача з позовом до суду в межах встановлених строків.
Отже, попередні судові інстанції припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 11110 ГПК України є підставою для скасування судових рішень зі справи.
Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
З огляду на наведене справа має бути передана на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до вимог закону.
Керуючись статтями 1117, 1119–11112 ГПК України, Вищий господарський суд України постановив:
1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Буоноліо» задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Київської області від 28.01.2005 та постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 31.03.2005 зі справи № 30/18-05 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду Київської області.
___________________
|