ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИПОСТАНОВА
від 2 листопада 2016 рокуСудова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Охрімчук Л. І., суддів: Гуменюка В. І., Лященко Н. П., Сімоненко В. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства "Український державний геологорозвідувальний інститут" про нарахування та виплату заробітної плати за вимушений прогул за заявою державного підприємства "Український державний геологорозвідувальний інститут" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року, ухвали апеляційного суду Львівської області від 24 червня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 16 лютого 2015 року, встановила:У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до державного підприємства "Український державний геологорозвідувальний інститут" (далі - ДП "УкрДГРІ") про нарахування та виплату заробітної плати за вимушений прогул.
Позивачка зазначала, що працювала на посаді наукового співробітника відділу регіональної геології у Львівському відділенні ДП "УкрДГРІ".
Наказом керівника Львівського відділення інституту від 31 січня 2011 року їй було встановлено неповний робочий тиждень з виплатою 0,2 ставки посадового окладу (з одним робочим днем на тиждень) з 5 квітня 2011 року.
Личаківський районний суд м. Львова рішенням від 3 червня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 16 січня 2012 року, зазначений наказ скасував.
Посилаючись на те, що суд визнав незаконність застосування до всіх працівників Львівського відділення інституту змін умов праці, передбачених наказом від 31 січня 2011 року, унаслідок чого позивачка працювала лише один день на тиждень замість трьох, а решту часу перебувала у вимушеному прогулі, і їй неправомірно нараховували заробітну плату в розмірі 0,2 ставки посадового окладу, ОСОБА_1 просила провести нарахування заробітної плати за час вимушеного прогулу з 5 квітня 2011 року до 16 січня 2012 року на умовах неповного робочого тижня в розмірі 0,6 ставки посадового окладу; здійснити нарахування та виплату різниці в окладі за час вимушеного прогулу за вказаний період; зобов'язати відповідача сплатити обов'язкові податки, у тому числі в пенсійний фонд з метою відновлення її загального та пенсійного стажу.
Шевченківський районний суд м. Львова рішенням від 16 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 24 червня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: зобов'язав ДП "УкрДГРІ" нарахувати їй заробітну плату за час вимушеного прогулу з 5 квітня 2011 року до 16 січня 2012 року на умовах неповного робочого тижня в розмірі 0,6 ставки посадового окладу на місяць; зобов'язав ДП "УкрДГРІ" виплатити ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 5 квітня 2011 року до 16 січня 2012 року різницю між нарахованою та фактично виплаченою заробітною платою (з відрахуванням обов'язкових податків та платежів).
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 10 вересня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року, ухвали апеляційного суду Львівської області від 24 червня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 16 лютого 2015 року ДП "УкрДГРІ" просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
На обґрунтування заяви ДП "УкрДГРІ" надало копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня та 3 серпня 2016 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ДП "УкрДГРІ" доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Згідно із частиною першою статті 360 4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 працювала на посаді наукового співробітника відділу регіональної геології у Львівському відділенні ДП "УкрДГРІ".
Наказом керівника Львівського відділення інституту від 31 січня 2011 року працівникам, зокрема й ОСОБА_1, встановлено неповний робочий тиждень з виплатою 0,2 ставки посадового окладу (з одним робочим днем на тиждень) з 5 квітня 2011 року.
Личаківський районний суд м. Львова рішенням від 3 червня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 16 січня 2012 року, зазначений наказ скасував.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що рішенням суду скасовано наказ відповідача про встановлення позивачці неповного робочого тижня з одним робочим днем зі ставкою 0,2 посадового окладу, а тому істотні умови праці, які існували до прийняття цього наказу, повинні бути відновленні з моменту прийняття такого наказу з виплатою відповідно до положень статті 235 КЗпП України різниці між фактично виплаченою заробітною платою за ставкою 0,2 посадового окладу та заробітною платою, яка підлягала нарахуванню за ставкою 0,6 посадового окладу, що визначена умовами трудового договору.
Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня та 3 серпня 2016 року, наданих заявником для порівняння, міститься висновок про те, що положення статті 235 КЗпП України встановлюють виплату середнього заробітку працівника у випадках, перелік яких передбачений зазначеною нормою, є вичерпним і не передбачає виплати різниці в окладі в разі встановлення робочого часу при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 235 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права до подібних правовідносин, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Статтею 235 КЗпП України передбачено, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу (частина перша); у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (частина третя); у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу (частина четверта).
У частині другій зазначеної статті визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Однак у справі, яка переглядається, позивачку не було звільнено з роботи, на підставі наказу роботодавця від 31 січня 2011 року (який вона не оспорювала) змінено істотні умови її праці, зокрема, починаючи з 5 квітня 2011 року і до покращення фінансового стану відділення встановлено неповний робочий тиждень з виплатою 0,2 ставки посадового окладу. Позивачка була повідомлена про зміну істотних умов праці з дотриманням вимог частини третьої статті 32 КЗпП України, трудових відносин після цієї зміни умов праці не припинила, її вихід на роботу у спірний період один раз на тиждень підтверджується табелями обліку робочого часу, оплата праці в цей період проводилась пропорційно відпрацьованому часу, що відповідає вимогам статті 56 цього Кодексу.
Разом з тим, статтею 32 КЗпП України врегульовано питання переведення працівника на іншу роботу та зміну істотних умов праці.
Так, згідно із частинами третьою, четвертою цієї статті у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.
Якщо колишні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 КЗпП України.
Аналіз зазначених правових норм дозволяє дійти висновку про те, що положення статті 235 КЗпП України передбачають виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу у визначених цією статтею випадках, перелік яких є вичерпним і не передбачає виплати різниці в заробітку в разі зміни істотних умов праці, зокрема встановлення неповного робочого часу при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою.
Саме таких висновків щодо застосування норми статті 235 КЗпП України дійшов суд касаційної інстанції в ухвалах від 20 липня та 3 серпня 2016 року, наданих заявником для порівняння.
У справі, яка переглядається, установивши, що відбулась зміна істотних умов праці позивачки під час продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією та посадою, протягом періоду роботи у змінених умовах праці вона не припиняла трудових відносин з відповідачем згідно із частиною четвертою статті 32 за пунктом 6 статті 36 КЗпП України, суди безпідставно застосували норму статті 235 цього Кодексу та не врахували, що положення цієї статті застосовуються лише у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу; визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству; затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу, - дійшли помилкового висновку про задоволення позовних вимог.
Отже, суди неправильно застосували норму статті 235 КЗпП України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360 4 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360 3, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 360 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:Заяву державного підприємства "Український державний геологорозвідувальний інститут" задовольнити.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Львівської області від 24 червня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 16 лютого 2015 року скасувати.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного підприємства "Український державний геологорозвідувальний інститут" про нарахування та виплату заробітної плати за вимушений прогул відмовити.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий | Л. І. Охрімчук |
Судді: | В. І. Гуменюк |
| Н. П. Лященко |
| В. М. Сімоненко |
* * *
Статтею 235 КЗпП України передбачено, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу (частина перша); у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (частина третя); у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу (частина четверта).
У частині другій зазначеної статті визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Однак у справі, яка переглядається, позивачку не було звільнено з роботи, на підставі наказу роботодавця від 31 січня 2011 року (який вона не оспорювала) змінено істотні умови її праці, зокрема, починаючи з 5 квітня 2011 року і до покращення фінансового стану відділення встановлено неповний робочий тиждень з виплатою 0,2 ставки посадового окладу. Позивачка була повідомлена про зміну істотних умов праці з дотриманням вимог частини третьої статті 32 КЗпП України, трудових відносин після цієї зміни умов праці не припинила, її вихід на роботу у спірний період один раз на тиждень підтверджується табелями обліку робочого часу, оплата праці в цей період проводилась пропорційно відпрацьованому часу, що відповідає вимогам статті 56 цього Кодексу.
Отже, положення статті 235 КЗпП України передбачають виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу у визначених цією статтею випадках, перелік яких є вичерпним і не передбачає виплати різниці в заробітку в разі зміни істотних умов праці, зокрема встановлення неповного робочого часу при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою.
Суддя Верховного Суду України | Л. І. Охрімчук |