Головна  Карта сайту  Розміщення реклами на порталі

СПІЛЬНОТА КАДРОВИКІВ І ФАХІВЦІВ З УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
Ласкаво просимо
  Новини
  Бібліотека статей
  Нормативна база
  Зразки документів
  Виробничий календар
  Книжкова полиця
  Хто є хто
  Глосарій
  Розміщення реклами
  Наші партнери
  Форум
Нові матеріали
Підписатися на розсилку





Facebook
Реклама
Нормативна база

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 1 липня 2015 р. № 6-119цс15

Про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Лященко Н.П., суддів — Григор’євої Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до комунального підприємства «Ніжинське управління водопровідно-каналізаційного господарства» про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, встановила:

У січні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до комунального підприємства «Ніжинське управління водопровідно-каналізаційного господарства» (далі — КП «НУВКГ») про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Зазначав, що працював у відповідача на посаді головного юрисконсульта, наказом від 30 грудня 2013 року НОМЕР_1 його звільнено з роботи за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України).

Вважаючи звільнення незаконним, позивач просив позов задовольнити.

Рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 17 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 9 квітня 2014 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, — неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: частини 6 статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та статті 43 КЗпП України.

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року та від 14 січня 2015 року.

ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування зазначених норм матеріального права не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що відповідно до наказу від 30 грудня 2013 року НОМЕР_1, виданого директором КП «НУВКГ» ОСОБА_2 визнано для ОСОБА_1 робочі дні 2 грудня 2013 року та 3 грудня 2013 року днями прогулів без поважних причин; застосовано до нього дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України за прогули без поважних причин; зобов’язано інспектора з кадрів підготувати наказ про звільнення (а. с. 3).

Відповідно до наказу від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_2, виданого директором КП «НУВКГ», головного юрисконсульта ОСОБА_1 звільнено з роботи з ІНФОРМАЦІЯ_1 за прогули без поважних причин на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України з виплатою грошової компенсації за 8 календарних днів невикористаної щорічної (основної і додаткової) відпустки (а. с. 48). Підставою для такого наказу був наказ від 30 грудня 2013 року НОМЕР_1 «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1».

Директором КП «НУВКГ» було направлено подання від 10 грудня 2013 року НОМЕР_3 про отримання згоди на звільнення ОСОБА_1 до голови профспілки працівників комунального господарства м. Ніжин, за результатом розгляду якого профкомом відмовлено у наданні згоди на звільнення ОСОБА_1.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що адміністрація КП «НУВКГ» на законних підставах притягнула відповідача ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності за прогули без поважних причин 2 та 3 грудня 2013 року. При цьому суди виходили з того, що позивачем не надано доказів про порушення роботодавцем вимог частини 1 статті 43 та частини 3 статті 252 КЗпП України щодо отримання попередньої згоди на його звільнення, оскільки позивач не є членом виборного органу профспілки працівників комунального господарства міста Ніжина. Відомості щодо обрання і перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у складі профспілкового комітету не відповідають дійсності. Відтак рішення профкому від 25 грудня 2013 року не має юридичного значення.

Суд касаційної інстанції, відхиляючи касаційну скаргу ОСОБА_1 та залишаючи без змін зазначені судові рішення, не спростувавши вищезазначених висновків судів попередніх інстанцій виходив з того, що протокол засідання профспілкового комітету від 25 грудня 2013 року НОМЕР_4 про відмову в наданні згоди на звільнення позивача не містить обґрунтувань відмови, його зміст суперечить встановленим обставинам справи. Зі змісту протоколу не вбачається, чи дійсно під час засідання профспілкового комітету були з’ясовані фактичні обставини та причини допущених прогулів. Крім того, суду касаційної інстанції надано витяг з протоколу засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації КП «НУВКГ» м. Ніжина від 27 грудня 2013 року НОМЕР_5 про надання згоди на звільнення ОСОБА_1 з посади юрисконсульта на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Разом із тим, у інших справах, що виникли з подібних правовідносин за аналогічних обставин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, посилається у своїй заяві ОСОБА_1, на відміну від справи, яка переглядається, зокрема, в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року та від 14 січня 2015 року, містяться висновки про те, що власник має право звільнити працівника без згоди профспілкового органу за відсутності обґрунтування такої відмови, а не з мотивів такої відмови.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до вимог статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктом 4 статті 40 КЗпП України, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

У разі, якщо виборний орган первинної профспілкової організації не утворюється, згоду на розірвання трудового договору надає профспілковий представник, уповноважений на представництво інтересів членів професійної спілки згідно із статусом.

Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Аналогічні положення щодо обґрунтованості рішення профспілки про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору з працівником містяться і в частині шостій статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Враховуючи, що у зазначених нормах зміст поняття обґрунтованості рішення профспілкового органу закон не розкриває, то така обґрунтованість повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (стаття 8 Конституції України, стаття 3 ЦК України, статті 1, 213 ЦПК України).

Отже рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути достатньо аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника.

За аналогією правило частини 7 статті 43 КЗпП України та частини 6 статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» слід застосувати й до передбачених частиною другою статті 252 КЗпП України, частиною четвертою статті 41 цього Закону випадків отримання згоди профспілкового органу на притягнення працівників, членів виборних профспілкових органів до дисциплінарної відповідальності.

Проте суд касаційної інстанції не спростував висновків попередніх судів про те, що ОСОБА_1 не є членом виборного органу профспілки, а, прийнявши протокол засідання профкому іншої профспілки, не з’ясував, чи позивач взагалі є її членом.

Оскільки встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції, а міськрайонний суд належно не встановив фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не врахував вищезазначених норм матеріального права та належним чином не перевірив, чисельності профспілкової організації, членом якої є позивач, станом на 25 грудня 2013 року, чи був утворений в ній виборний орган, ким і коли він обраний, в якому складі, чи входив позивач до складу цього органу і на якій підставі, чи повноважним був склад профкому, який приймав рішення про відмову в наданні згоди на звільнення ОСОБА_1 з роботи 25 грудня 2013 року та чи є обґрунтованим прийняте ним рішення, — ухвалені судові рішення не можна визнати законними і обґрунтованими.

Відповідно до вимог частини 1 статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому згідно зі статтею 335 ЦПК України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та давати їм оцінку.

Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору.

Ураховуючи викладене, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою та другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 9 квітня 2014 року та рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 17 лютого 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.


Головуючий Н. П. Лященко
Судді: Л. І. Григор’єва
  В. І. Гуменюк
  Л. І. Охрімчук
  Я. М. Романюк
  Ю. Л. Сенін
  В. М. Сімоненко
  А. Г. Ярема

* * *
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ,
яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-119цс15

Відповідно до вимог статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктом 4 статті 40 КЗпП України, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Враховуючи, що у зазначених нормах зміст поняття обґрунтованості рішення профспілкового органу закон не розкриває, то така обґрунтованість повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (стаття 8 Конституції України, стаття 3 ЦК України, статті 1, 213 ЦПК України).

За аналогією правило частини 7 статті 43 КЗпП України та частини 6 статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» слід застосувати й до передбачених частиною другою статті 252 КЗпП України, частиною четвертою статті 41 цього Закону випадків отримання згоди профспілкового органу на притягнення працівників, членів виборних профспілкових органів до дисциплінарної відповідальності.

Проте суд касаційної інстанції не спростував висновків попередніх судів про те, що позивач не є членом виборного органу профспілки, а, прийнявши протокол засідання профкому іншої профспілки, не з’ясував, чи позивач взагалі є її членом.

Ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними і обґрунтованими, оскільки судами належним чином не встановлено фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не враховано вищезазначених норм матеріального права та належним чином не перевірено чисельності профспілкової організації, членом якої є позивач, станом на 25 грудня 2013 року, чи був утворений в ній виборний орган, ким і коли він обраний, в якому складі, чи входив позивач до складу цього органу і на якій підставі, чи повноважним був склад профкому, який приймав рішення про відмову в наданні згоди на звільнення позивача з роботи 25 грудня 2013 року та чи є обґрунтованим прийняте ним рішення.

____________


Переглядів: 4148

Дата оновлення: 05.08.2015

Версія для друку
 
Нормативна база

НОВІ
надходження/оновлення

Реклама
Проекти для професіоналів
Оголошення
Шановні відвідувачі!
З усіх питань щодо роботи порталу звертайтесь до 
адміністратора
2024 © МЕДІА-ПРО
2024 © HR Liga

Copyright © 2005–2024 HR Liga
Використання матеріалів із журналів Групи компаній «МЕДІА-ПРО» лише за погодженням з редакцією (адміністрацією) порталу.
Редакція (адміністрація) залишає за собою право не розділяти думку авторів матеріалів, що розміщуються.
Редакція (адміністрація) порталу не несе відповідальності за збитки, які можуть бути завдані внаслідок використання, невикористання або неналежного використання інформації, що міститься на порталі.
Відповідальність за достовірність інформації та інших відомостей несуть автори публікацій.
З усіх питань пишіть на admin@hrliga.com